Ішла вона скована.
Душа, мов заламана.
Не бачила променів –
Котилася каменем.
Заплуталась в пристрасті.
Сама все заплутала.
Не хочеться близькості,
Бо близькість є путами.
Хоч може і хочеться…
Вона відмовлялася.
Ішла лабіринтами.
Чому отак сталося?
Дивилася заздрісно
На щастя віддалене,
Бо там, у душі…
Не була вона каменем.
Чому отак склалося?
Хто серце порадує?
І вниз опускаються
Ті очі, що згадують.
Ті очі, що видадуть
І плачуть по щирості.
Ішла по життю,
Яке сповнено сірості.
Якби ж все спочатку.
З серцями не скутими.
Але ж так не можна.
Все надто заплутане…
Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло ?
А якщо ви хочете отримати збірку “Хризантемне щастя”, то залиште ваш і-мейл ось тут і як тільки збірка приїде додому з друкарні, я вас поінформую ? ✉️ ?
Loading ...
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому