
Зважаючи на те, що на вулиці неприховано темно панувала ніч, вітер був сильним, а автобус був останнім, що їде у напрямку віддаленого передмістя Києва.
Їх було помітно відразу.
Салон був заповнений вимученими обличчями людей, що поверталися з роботи додому у такий пізній час, а тут – вони…
Дивлячись на них, мимоволі хотілося усміхатися.
Це не мало логічних пояснень. Особливо, якщо зважати на втому складного дня, невирішені питання та ще півсотні незрозумілих труднощів, які нависали, примушували опускати очі та приземляли думки.
Але ці двоє мене сьогодні порадували :).
Я дивилася на них і розуміла, що прес проблем, який тисне на них – такий же як і в усіх. І кількість купюр у кишені не завжди співрозмірна з їх бажаннями. І час від часу вона теж плаче, а він теж не розуміє.
Але… Скажу по-книжному, проте правдиво: вони були сильніші за все це.
Адже вони своїм усім виглядом показували і цьому автобусу, і усьому світу, що у буденного круговороту немає жодних шансів украсти у них їхнє взаємне щастя. Бо вони удвох так вирішили :).
А потім я вийшла на своїй зупинці, а ті двоє поїхали далі.
У напрямку віддаленого передмістя Києва, у пізній вітряний час, на останньому автобусі.
PS: я люблю афоризм Іва Сен-Лорана про взаємопов’язаність краси жінки із чорним светром і чорною спідницею :). Продовжуючи його думку, за наслідками побаченого, можу сказати: для того, щоб бути щасливою, жінці треба бути в білому береті, синіх джинсах і сидіти (хай навіть в звичайному автобусі) поряд із чоловіком, якого вона любить :)