Про назву. Назва нічого надзвичайного не передбачає. Така собі таємниця. Могла бути життєва таємниця або повна таємниця. Або ще якась таємниця :). Тобто на особливий лад думок не наштовхнуло.
Про обкладинку. Я уже писала, що Юрій Ігорович мені схожий на пірата якогось, доброго пірата :). Із своєю сережкою і легкою небритістю… Але він справжній і не хоче ні під кого “косити” – це головне. За це його уже можна поважати, що я і роблю :). А сама обкладинка відразу показує, що це буде розмова і реал. Тобто не Дереш із фантастикою і не Ірена Карпа із своїми хвилинами :).
Про зміст. Андрухович сам оцінює цей твір як найбільший свій шедевр. Я б таку оцінку не давала. Цей твір вирізняється з-поміж інших своєю правдивістю без ілюзіонності. Ота історія про Софію і те як вони із дружиною Ніною її народили, будучи бідними студентами. Оця непридуманість його пиятик і бідноти у студентські часи. Таке не можна придумати, бо таке можна лише пережити :). А від його десятків слів, які у стандартній українській мові не вживаються – словниковий запас може просто настільки збільшитися, що аж не поміститься у свої попередні розумові розміри :). Книга читається без зайвих напруг, але і не за два дні. Найбільше, що у мене викликало емоції – так це думка про те як діти Юрія Андруховича перечитували рядки про своє зачаття та народження… А також правда душевних переживань, повязаних із жінками і коханнями Андруховича… Особисто я не знаю чи змогла б написати отак-от правду мільйонам.
Про призначення. Не для консерваторів та дуже правильних людей. А то після деяких слів майже цензурного змісту у них зірве дах разом із горищем :). А так, в принципі, без обмежень.
Моя оцінка. За стобальною шкалою – 93.