Я вже не та.
Я вже тобі не вірю
Нема уже наївного дівча,
Яке колись вручало свої мрії
І дарувало вогник у очах.
Я вже не та.
А знаєш хто тут винен?
Звичайно, що не ти…
Це все життя.
Воно не визнає свої провини…
Я вже не те усміхнене дитя,
Яке колись тебе отак зустріло.
Я думала, що щирість візьме верх.
Проте… Я помираю…
Я безсила!
Бо хтось мою ту щирість взяв
І стер.
А разом з тим пішла моя наївність.
І вогник мій…
Той “хтось” його забрав…
Я вже не та.
Хоч може це і дивно,
Але ховаюсь як завжди у сотнях справ.
І маску я щодня свою вдягаю.
І хочу від усіх кудись втекти.
Я вже не та…
А знаєш хто тут винен?
Це все життя.
Звичайно, що не ти…
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому