Я вже не та

Я вже не та.
Я вже тобі не вірю
Нема уже наївного дівча,
Яке колись вручало свої мрії
І дарувало вогник у очах.

Я вже не та.
А знаєш хто тут винен?
Звичайно, що не ти…
Це все життя.
Воно не визнає свої провини…

Я вже не те усміхнене дитя,
Яке колись тебе отак зустріло.
Я думала, що щирість візьме верх.
Проте… Я помираю…
Я безсила!
Бо хтось мою ту щирість взяв
І стер.
А разом з тим пішла моя наївність.
І вогник мій…
Той “хтось” його забрав…

Я вже не та.
Хоч може це і дивно,
Але ховаюсь як завжди у сотнях справ.
І маску я щодня свою вдягаю.
І хочу від усіх кудись втекти.

Я вже не та…
А знаєш хто тут винен?
Це все життя.
Звичайно, що не ти…

Післявіршове

Цей вірш було написано на одній з київських вулиць. Ішла по ній без нього. Але з ним у думках. У повідомленнях телефону. У голосі, що звучав у вухах, але жоден інший перехожий того голосу не чув. Я йшла і, як могла, порівнювала себе “до” і “після”. Не сказати, що усі зміни були негативні, однак найбільш відчутними були саме болючі епізоди.

Я йшла по вулиці та відчувала душевну втому та безвихідь. Найбільше лякало те, що я не знала як жити без нього. І водночас, моя адекватна частина мозку щосили казала мені про те, що треба бути без нього, бо ті відносини, які були між мною і ним – то нездорово і токсично. То – не любов…