Не пройшло. Я ще тебе люблю.
Я живу без тебе цілу вічність.
А точніше ми не разом вже три дні.
Заглядаю у обличчя всі зустрічні,
В яких ти ввижаєшся мені.
Від думок про тебе просто нудить.
Я не знаю з ким ти. Хто вона?
Серце калатає в моїх грудях.
І на очі пада пелена.
Я не знаю: як з цим далі жити.
Це триває третій день підряд.
Я стаю на мить тобі арбітром
І суджу тебе за сотні вад.
Згадую картини і деталі
І сніданки сонні в чашках кав.
Наші всі падіння
Й п’єдестали.
І усе, що ти мені казав.
І тоді.
Лише тоді я розумію.
Що оцим – мости між нами не палю.
Усередині у мене все німіє.
Не пройшло.
Я ще тебе люблю.
2007
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому