У зв’язку із рішучим наступом холодів я вирішила розмістити по-осінньому теплий віршик, який я написала одного осіннього дня 2008 року. І тепер, коли навіть за вікном туман густий, що аж не видно далі власного носа (шуткую, звісно ;)), то я читаю цей віршик і розумію, що поганих пір року не буває. Бувають погані оцінювачі пори року :)… Але ми не з таких! Правда :)?
А я ішла по жовтим килимам
По золотим, червоним і багряним.
Я – осінь. Іній сизий по дахам.
Я – осінь золота з легким туманом.
Із літом бабиним у промені тепла.
Я з листя щедра, міцно сплетена корона.
З кленового…
Далеко забрела.
А небо, кольору волошок. Й трохи льону.
Таке блакитне. Я його люблю.
Таке високе… Як не милуватись?
Із листя щось сплету… Ні, постелю!
Щоб бачили, що осінь – то є радість.
Що осінь – то у розкоші ліси
Я сяю в краплях, наче в діамантах.
Я – осінь, сповнена звичайної краси…
Тієї, що багатств найбільших варта.
До речі, пісенна версія цього вірша знаходиться на SoundCloud
Loading ...