Перший раз мені запропонували вийти заміж на першому курсі. Мені було 17 юних років. Я тільки три місяці назад приїхала у столицю із своїх провінційних Прилук.
І тут таке! Кандидат був по соціальних мірках дуже хороший і перспективний. Але… я відмовила.
І не тому, що молоде-зелене.
А тому що серце не тьохкало :).
Потім таке зі мною повторювалося ще декілька разів.
І я щоразу не могла себе примусити сказати “так”.
Роки ішли…
Моя бабуся на якомусь етапі сказала: “Годі уже вчитися, живи уже як всі” (тонкий натяк на самі знаєте що :)).
То було мені уже під 30.
Але ж серцю не накажеш…
Це я пишу, бо одна моя чудова людина розповіла, що її Мама вийшла заміж вдруге у 60 років.
Не по розрахунку, а по любові.
По взаєморозумінню і просто для душі :).
Висновок: хоч і важко чекати та шукати, але не треба здаватися.
Повір – є той, від якого серце затьохкає.
Він тебе теж шукає зараз :)
Додатково до усього вище написаного
Про інший бік питання уже писала у вірші “Нещасливі разом“