“Використає
І викине тебе як непотріб.
І ти лежатимеш на життєвому узбіччі…”
Повчають тебе.
Але щось всередині
Каже, що ти зовсім не проти.
І, що це взагалі
Не його примхи чоловічі…
А твоє рішення
Нарешті бути щасливою.
Бути із кимось.
Бути неодинокою.
І тебе, в принципі,
Нічого не стримує.
Набрид уже цей стан
Умовної правильності
Та порожнього спокою.
Це взагалі не має жодного значення.
Оте твоє давнє минуле.
Коли ти п’єш ранкову каву
Несправжньо чорну.
Але анонсовано гірку.
Моє з тобою щастя – хризантемне.
Ніяке не трояндове,
Облиш.
І я натхненна уже тим, що ти у мене
Зайняв оту найчоловічішу із ніш.
І у твоїх щоденно-різних іпостасях.
Я віднаходжу соковенну і мою.
А знаєш що таке жіноче щастя?
Чути ранково: “Я тебе люблю“.
Вирости можна із сукні.
А можна – з думок.
Не поміщатися в те,
Що плекалось раніше.
Ні, це не зрада собі,
А потреба зробити ривок.
Щоб не спинитись
На рівні вже прийнятих рішень.
Роки спливали, але щастя все не йшло.
Не йшло,
Хоч серце його вечорами кликало.
Як жаль, що залишилися у пам’яті безликими.
Всі ті, з ким жевріло
І щось було.
Твоя нетиповість мене провокує на роздуми.
Я хочу зректися їх. Годі.
Мій світе, спинись.
Ти вмієш писати красивими довгими прозами.
І, може, ми навіть були
Одним цілим колись.
В житті у минулому.
Може, були ми обвінчані.
Бо надто ти мій.
Тільки вголос мене не читай.
І попливли роки,
Як листя по воді.
Життя пройшло
У невловимій круговерті.
Ось тут ми вчора ще:
Наївні й молоді,
А вже сьогодні
По-осінньому відверті.
Юлі, яку зробив щасливою Богдан :)
Я не бачила тебе красивішою.
Хоч пережили ми разом багато різного.
З тобою ми заслухалися тишами.
І милувалися хризантемами пізніми.
Я писала ці слова на водограях,
Віддавала все хмільній воді.
І отам, де небо чисте і безкрає,
Я писала хмарами тобі.
Я піском в пустелі, в буревії,
А вночі під золотом зірок
Не утрималась. Окрилено в надії
Написала свій простий рядок…
Наполовину правда.
На іншій – мої здогади.
Стіл вдягнений картато.
А ти прийшов із холоду.
Обняв мене так міцно
Ти знову пахнеш кригою.
На дворі казка, дійсно.
Мені ліхтар підмигує.
Я знаю,
Ти щаслива відучора
Від світла
Подарованого ним.
Ти чуєш?
Твої ангели говорять,
Що не страшна тобі тепер
Морозність зим.
Що ти сміятимешся
Поглядом весняним
Над хуртовинами.
Ти бігла мила й безтурботна
За руку з вітром ви взялись
І світ услід кричав щодуху:
Дівчинко, посміхнись…
Ще мить.
Ти – юна і смілива
До сонця тягнешся у вись.
І чуєш голос рідний, милий:
Доню, посміхнись…