Моє з тобою щастя – хризантемне.
Ніяке не трояндове,
Облиш.
І я натхненна уже тим, що ти у мене
Зайняв оту найчоловічішу із ніш.
І у твоїх щоденно-різних іпостасях.
Я віднаходжу соковенну і мою.
А знаєш що таке жіноче щастя?
Чути ранково: “Я тебе люблю“.
Вирости можна із сукні.
А можна – з думок.
Не поміщатися в те,
Що плекалось раніше.
Ні, це не зрада собі,
А потреба зробити ривок.
Щоб не спинитись
На рівні вже прийнятих рішень.
Роки спливали, але щастя все не йшло.
Не йшло,
Хоч серце його вечорами кликало.
Як жаль, що залишилися у пам’яті безликими.
Всі ті, з ким жевріло
І щось було.
Твоя нетиповість мене провокує на роздуми.
Я хочу зректися їх. Годі.
Мій світе, спинись.
Ти вмієш писати красивими довгими прозами.
І, може, ми навіть були
Одним цілим колись.
В житті у минулому.
Може, були ми обвінчані.
Бо надто ти мій.
Тільки вголос мене не читай.
І попливли роки,
Як листя по воді.
Життя пройшло
У невловимій круговерті.
Ось тут ми вчора ще:
Наївні й молоді,
А вже сьогодні
По-осінньому відверті.
Юлі, яку зробив щасливою Богдан :)
Я не бачила тебе красивішою.
Хоч пережили ми разом багато різного.
З тобою ми заслухалися тишами.
І милувалися хризантемами пізніми.
Я писала ці слова на водограях,
Віддавала все хмільній воді.
І отам, де небо чисте і безкрає,
Я писала хмарами тобі.
Я піском в пустелі, в буревії,
А вночі під золотом зірок
Не утрималась. Окрилено в надії
Написала свій простий рядок…
Наполовину правда.
На іншій – мої здогади.
Стіл вдягнений картато.
А ти прийшов із холоду.
Обняв мене так міцно
Ти знову пахнеш кригою.
На дворі казка, дійсно.
Мені ліхтар підмигує.
Я знаю,
Ти щаслива відучора
Від світла
Подарованого ним.
Ти чуєш?
Твої ангели говорять,
Що не страшна тобі тепер
Морозність зим.
Що ти сміятимешся
Поглядом весняним
Над хуртовинами.
Ти бігла мила й безтурботна
За руку з вітром ви взялись
І світ услід кричав щодуху:
Дівчинко, посміхнись…
Ще мить.
Ти – юна і смілива
До сонця тягнешся у вись.
І чуєш голос рідний, милий:
Доню, посміхнись…
Цей вірш не претендує на серця і похвали, загальне розуміння і схвалення. Вірш не для масового читача.
Одна хвилина думок. А точніше планів. Хоча, ні – роздумів.
Послідовність слів, що час від часу мене турбують, не даючи потонути у буденному. Фрагментарнo.
У мене уже є схожий дивний вірш про штори. Тепер буде ще й про стіни.
А що там буде потім?
Напишем на звороті
Напевне, фотографій
А може навіть книг
І те, що буде далі –
Далекі магістралі
Або сусідні стіни…
Хоч краще вже без них –
Без зайвих обіцянок
І завтра буде ранок,
Який ніщо не змінить
Проте, й не поверне
Життя в колишнє русло
Навряд чи вже відпустять
Тебе сміливі мрії
Хоч може ще й мине
Два дні. Або три роки
І буде слово «спокій»
Хотілося? Отримай.
Але одна з умов:
Що ти свободу втратиш,
Натомість будуть стіни.
Хоча…Напевне, варто
Була б лише любов.
2011, лютий
Жінка щаслива сім’єю.
Тим, що вона є кохана,
Тим, що в родині із нею
Сонце встає вранці рано.