Емоційний допис. Кажуть, що не треба таким займатися, але не можу. Просто переповнює…
На розумному сайті журналу Економіст написали не про економіку, а про душу.
Пишуть про спалювання українських книжок і винищення української культури в окупованих районах.
Моє з тобою щастя – хризантемне.
Ніяке не трояндове,
Облиш.
І я натхненна уже тим, що ти у мене
Зайняв оту найчоловічішу із ніш.
І у твоїх щоденно-різних іпостасях.
Я віднаходжу соковенну і мою.
А знаєш що таке жіноче щастя?
Чути ранково: “Я тебе люблю“.
Я буду твоїм Нью-Йорком
У цьому безкінечному відчаї.
Обмеженому тільки стінами.
І швидкістю мережі.
Я буду твоїм порятунком.
І зможу привселюдно засвідчити.
Що вчора був рівно п’ятий місяць
З того часу, як ми остаточно не чужі.
Я хочу до тебе.
По венах кочують
Пусті пасажирські вагони.
Під стукіт у скронях
Римують сонет
монолітних коліс.
Я хочу до тебе
І марю тобою спросоння.
Полотнами з рельсів
Тебе кудись поїзд повіз.
Бог спеціально створив тебе негарною
Для жінки це справжнє випробовування
Бо треба заробляти власною кармою.
Відповідати за гріхи незамолені.
Ти народилася
Можна сказати некрасивою
Як приклад з підручника
Про пластичні операції.
У тебе є лише один вихід: бути сильною
Щоб не стати в чиємусь житті декораціями.
Вирости можна із сукні.
А можна – з думок.
Не поміщатися в те,
Що плекалось раніше.
Ні, це не зрада собі,
А потреба зробити ривок.
Щоб не спинитись
На рівні вже прийнятих рішень.
Роки спливали, але щастя все не йшло.
Не йшло,
Хоч серце його вечорами кликало.
Як жаль, що залишилися у пам’яті безликими.
Всі ті, з ким жевріло
І щось було.
Подзвонити бабусі сьогодні.
Не завтра.
І не колись.
У хатині побіленій, скромній
Вдвох з чеканням вони обнялись.
Поріднилися
З поглядом вікон.
На один і той самий пейзаж.
Їй давно уже час – це не лікар,
А ніким не врахований стаж.
Я живу без тебе цілу вічність.
А точніше ми не разом вже три дні.
Заглядаю у обличчя всі зустрічні,
В яких ти ввижаєшся мені.
Від думок про тебе просто нудить.
Я не знаю з ким ти. Хто вона?
Серце калатає в моїх грудях.
І на очі пада пелена.
Коли б хотів,
То з-під землі дістав би.
Не віриш?
Але ж знаєш, не дурна…
Є місце лише для одної правди.
І як не прикро:
Іншим правдам місць нема.
Твоя нетиповість мене провокує на роздуми.
Я хочу зректися їх. Годі.
Мій світе, спинись.
Ти вмієш писати красивими довгими прозами.
І, може, ми навіть були
Одним цілим колись.
В житті у минулому.
Може, були ми обвінчані.
Бо надто ти мій.
Тільки вголос мене не читай.
Тоді мені хотілося померти
В той вечір…
Прямо там серед усіх.
Ті кадри пам’яті, здавалося б, вже стерті.
Та час безсилий і забути їх не зміг.
Тоді я лиш страждала і дивилась.
Я бачила…
Та й ти це не ховав.
Найгірше все
В оту безжальну мить здійснилось.
Як ти її у губи цілував.