Емоційний допис. Кажуть, що не треба таким займатися, але не можу. Просто переповнює…
На розумному сайті журналу Економіст написали не про економіку, а про душу.
Пишуть про спалювання українських книжок і винищення української культури в окупованих районах.
Убили дзвонаря,
Щоб іншим не кортіло
Тривожити комусь потрібну тишу.
Спинили правдородження обряд.
Один поперед одного вже пишуть
Посмертні оди і абзаци похвали.
Під тихий плач осиротілих дзвонів
І далі вершачи егоїстичне беззаконня,
Прикривши рясами кишені
І стволи.
Купи собі стару іномарку,
Заживи нарешті як людина.
Постав броньовані двері.
Хай думають,
Наче є що берегти.
Пістрява архітектура
Нелогічно поєднана
Історично загублена.
Куплена.
Ні, продана за купюри
Діоксидом вуглецю обвуглена.
Трирічній дівчинці, тато якої загинув
20 лютого 2014 року на Майдані
Ти не знаєш, хто такий Майдан.
Але з ним навік лишився тато.
Це найглибша із твоїх особистих ран.
Пожиттєва втрата.
Тобі скажуть, що твій тато був Герой.
Але ці високі фрази – беззмістовні.
Для осиротілих дитячих доль…
Лиш сльозами очі повні.
Ви боїтеся правди.
Правда б’є.
Вона безжальна
І водночас дуже щира.
Ховаєте подалі все своє,
Вважаєте себе
Розумними безміри.
Задощило у нас на Подолі
Вряд будинки намоклі й старі.
Їх заплутані стомлені долі
Світлом вкрили стрункі ліхтарі.
І від того він став затишнішим.
Вітер сквером неспішно гуля.
Стурбували розмірену тишу.
Лиш краплини з гілля.
Є люди, які мене дивують. У хорошому значенні цього слова :).
На жаль, з більшістю з них мені не доводилося зустрічати. І вже не доведеться, адже їх земне життя, у більшості випадків, уже завершилося.
Проте, як кажуть поціновувачі вин, “послевкусие остается”. Це – враження, яке залишають їх роботи і досягнення. Навіть біографії таких людей виступають як приклади для наслідування і натхнення.
Щоразу, коли заходжу в Національну бібліотеку імені Володимира Івановича Вернадського на Московській площі у Києві, я дивлюся на його бюст напроти входу і думаю про вічне.
Звісно, мені було б цікаво також дізнатися який у нього був колір очей або улюблена страва :).
Але наразі, такі подробиці заховані за роками і архівами, тому дивлячись на його погруддя я намагаюся відповісти на питання “Як?”.
Як він зміг пересилити реалії і займатися самоосвітою?
Як він зумів зберегти добре серце і турбуватися про інших, коли його самого страшенно гнобили?
Як він не русифікувався в умовах усього тотально неукраїнського?
Воістину геніальна людина.
Його день народження справляли два дні назад, 12 березня…
Підвели в село нам газ –
Значить вибори у нас
Нема хліба, нема газу –
Вибори пройшли всі зразу.
Народна творчість
Оскільки до мудрості народу не можу нічого більш влучного додати, тож сиджу і вже цілих два дні тихо сподіваюся на те, що Батьківщина, Удар та Свобода стоваришуються у Верховній Раді; а ще на те, що дідусі з комуністичної партії не посиніють :).
Ну і, звісно, очікую того, що сірі самовисуванці виявляться ніякими не сірими, а з про-українськими думками і діятимуть так, як підказуватиме їх червоне добре серце, а не подарований блакитний гаманець :)
Оце збираюся піти на вибори.
Піду, бо треба ж вигуляти паспорт, а то що ж він цілими днями у шухляді лежить і мовчки засвідчує про те, що Україна мене визнає своєю громадянкою.
А тут така нагода публічно заявити про цей статус…
Як кажуть, себе піти показати, на інші паспорти подивитися :).
Тож іду…
До речі, якщо бути повністю чесною, йду голосувати ще й з іншої причини.
Бо куди ж іще можна піти чудового сонячного дня 28 жовтня, як не на вибори?
Можливо, день буде і ніякий не сонячний, а дощовий і холодний – нічого, парасолька теж вигулятись проситься разом із паспортом :).
Я навіть розглядаю екстремальні варіанти, що випаде сніг.
Але мене снігом теж не злякаєш!
Адже мої лижі не бачили снігу з минулої зими, тож буде нагода їм показати його…
Одним словом, іду на вибори :).
А якщо Ви ще сумніваєтеся щодо свого походу на вибори 28 жовтня – напишіть мені про це.
Заручившись підтримкою Вашого паспорта громадянина України, а також бажаннями хорошого українського життя, я Вас переконаю.
При цьому буду так старатися і переконувати, що у Вас не буде іншого варіанту як іти на вибори в числі перших відвідувачів на виборчій дільниці свого округу :)… Тож, до зустрічі на виборах!
Нещодавно дізналася, що в Україні немає жодного закладу з трьома мішленівськими зірками. Якщо пояснити простими словами то це значить, що усі ресторанні понтові заклади типу “Липский Особняк” в Києві або “Ресторація на Валовій” у Львові трохи не дотягують до світових стандартів якості, асортименту та ексклюзивності.
І тут я подумала що це несправедливо!
Адже я знаю одне місце в Україні, де є все те, що потрібно для Michelin Guide.
Новоприйнятим статтям
145-1 та 145-2 КкУ присвячено
Якщо Ви умієте вишивати хрестиком – Ви безсумнівно знаєте це відчуття.
Це коли уже завершивши якусь частину роботи, знаходиш один помилково зроблений стібок, із-за якого доводиться розпускати усе уже вишите. Оте одне невірно вишите псує усю картину.
У мене сьогодні пів-дня було аналогічне відчуття, що повертаємося до старого, давно пережитого і уже забутого.
У Кримінальному кодексі 1960 року була аналогічна стаття – саджали у тюрму за наклеп. Сьогоднішні плоди життєдіяльності Верховної Ради України щодо кримінальної відповідальності журналістів за наклеп знову додали гіркого присмаку із ароматом минулого.
Маючи таку статтю у Кримінальному кодексі дуже легко фільтрувати все і вся.
Неугодні любителі української правди уже склали свої найнеобхідніші речі у валізку і щоразу публікуючи нову статтю перевіряють її зміст, по всяк випадок…
До речі, у зв’язку зі зростанням кількості ув’язнених по цій статті може відбутися раптове відкриття ще однієї (двох, трьох…) виправно-трудових колоній чи інших аналогічних закладів для такого порушників.
Буде навіть описано позитивний ефект вказаних дій. Типу «створено десяток робочих місць наглядачів». А що, скажете не буде? Буде, звісно! Або щось типу «Україна нарешті стала правовою державою». О, так, це буде самий смак, коли фраза «наклепам бій» буде намагатися побороти бренд «стоп цензурі».
Ой, як це сумно – знову вишиваємо чорними нитками…