Світ нікуди не котиться. Світ уже докотився до місця призначення. Тому як варіант усім, хто не задіяний у основному акті вистави пропоную зайнятися своєю основною діяльністю.
Але якщо ваша робота вам набридла і є нудною, то… влаштуйтеся на пів-ставки небомрійником.
Чи небомрійницею :).
Я у цій професії зі стажем. Тому ділюся своїми професійними спостереженнями із тими, хто тільки робить перші кроки у цій нелегкій, але корисній справі.
Веселка – це приємний привід подивитися у небо. Це – чудова можливість порадіти за себе прямо у цю мить. Бо ще кілька подихів вітру – і вона зникне.
Веселка – це щастя однієї людини зупинити свій шалений день у стоянні та спогляданні семиколірного дива. Фізики і теологи розходяться у своїх відповідях на питання хто є творцем цього дива, але саме зараз це не має значення.
Бо моя веселка – це допустимий привід запізнитися і відкласти на потім те, що можна зробити вже після неї… Тож дякую тобі, веселко, за щедрість твоїх двох хвилин у моєму сьогоднішньому дні.
А коли набридає буденність і брудний асфальт, треба прагнути неба. Виглядати у вікна. Медитувати із спогадами позаземної блакиті. Звідти приходить до нас сонце. Там є свобода для вітру і птахів. Туди відлітають душі тих, хто прожив достойне життя. І саме будучи з небом удвох ніколи не відчувається самотність… Я в це вірю.
Вже осіннє відсиріло небо
В надкаштанній туману імлі
Видно тільки дахів гострі ребра.
І поміж ними – прожилки землі.
У безрозмірних весняних калюжах віддзеркалювалося небо…
“Дивись під ноги”, – повчально і нелюбязно казала молода мама своєму малолітньому сину. Поспішаючи, тягнула його за руку і педагоги величини пана Макаренка, напевне, зморщилися б, побачивши цю картину.
“Мамо, мамо! Ми ідем по хмаринках!”, – радісно закричав маленький хлопчик.
У калюжах і дійсно віддеркалювалося трохи брудне, але все ж блакитне небо і такі самі майже білі хмарки.
“Обходь калюжі! Чого тебе туди повело?”, – не розуміючи усієї краси ситуації продовжувала нелюбязна мама.
Але маленький син проявляв упертість характеру і продовжував брьохати по калюжках, інколи навіть розбризкуючи краплі талої води навколо.
Потім вони повернули направо і пішли в напрямку станції метро.
А я, не обтяжена нічиїми заборонами і нерозуміннями, ішла у своїх гумових чоботях прямо по хмаринках і щиро раділа безрозмірності весняних калюж :).
По небу темному розсипались зірки.
Хтось не вберіг –
А от мені від того радість.
І ніч годинами
Дається вже взнаки.
І небо темне вишиває рівно гладдю.
Уривок з моєї особистої переписки на Фейсбуці:
“Головне – ти не зупиняйся!
Не припиняй їм писати!
Там, на небі усі твої надіслані імейли та аплікаційні форми складаються в одну серйозну папку і коли вона стане дуже-дуже важкою, тебе привалить велике щастя.
Воно впаде на тебе дуже неочікувано і прямо з неба” :)
…
Перевод на русский язык.
Отрывок из моей личной переписки на Фейсбуке:
“Главное – ты не останавливайся!
Не прекращай им писать!
Там, на небе все твои посланные и-мейлы и аппликационные формы складываются в одну серьезную папку и когда она станет очень-очень тяжелой, тебя привалит большое счастье.
Оно упадет на тебя очень неожиданно и прямо с неба” :)
…
Після дощу зявилася веселка. Науковці мають безліч пояснень явищу віддзеркалення сонячних променів у дощових краплях.
Проте, якщо чесно, вони мене не сильно хвилюють :).
Адже як і безліч інших веселкоманів, я просто люблю дивитися на веселку :)
Проте вчора під веселкою пролітав літак.
А літа теплого
Вже як і не було.
Зросилася трава
І вся пожовкла.
І зранку
Крізь прозоре своє скло.
Я чую холоду
Осінні недомовки.
Завдяки Олі Л.
Це надзвичайне небо
Там, над нами…
Від нього в мене
Просто зносить дах.
Є речі, що не названі словами,
І є щось вище,
Ніж оцей наземний прах.
Отак із небом:
Я живу і вже
Не криюсь.
Бо що ховати?
Зазвичай крадуть земне.
А я не можу вже інакше.
Не умію…
І спрага ця з роками не мине.
Моє блакитне.
А яке ж воно високе!
Що певно справді
Це – найбільший із скарбів.
Найбільше я люблю літаки із аркушів у клітинку. Особливо, коли запускати їх із верхніх поверхів багатоповерхового будинку, а потім дивитися услід і ні про що не думати.
Нікого не згадувати.
Дивитися услід…
Напевне, з даху літаки летять ще краще і красивіше.
І того дня я обов’язково намалюю щось гарне на їх крилах.
Не подумайте, що я умію красиво малювати, але в той день я буду виводити плавні лінії на простих клітинчатих аркушах. Я буду старатися.
Різнокольоровими пастами…
Хоча може до того часу я уже навіть придбаю яскраві олівці.
А після того – я дивитимусь їм услід.
Отак по-котячому сяду на гарячому даху і буду дивитися як мої мальовані квіти летять між поверхами. І як мої мрії на крилах літаків кружляють міжбудинковим простором.
А ввечері втомлені люди ітимуть з роботи і, побачивши мої білокрилі літаки, дивуватимуться. Та ще будуть висловлюватися щодо пустих витрат часу і паперу. Пасти (олівців?)
Хоча… Я впевнена – обов’язково будуть і такі, що підніматимуть голови та поглядом шукатимуть власника тієї паперової артилерії.
З висоти мого даху їх добре видно. Вони теж хочуть зайнятися літакобудуванням.
Головне тільки завтра не забути купити зошит із аркушами у клітинку.
… накрила небом.
І годинник на зап’ясті.
Мені сказав, що вже
Осінньо-жовтий час.
А у житті все як завжди:
Потреба в щасті
Без зайвих роздумів…