Пістрява архітектура
Нелогічно поєднана
Історично загублена.
Куплена.
Ні, продана за купюри
Діоксидом вуглецю обвуглена.
Позначка: Київ
Категорії
Книжний вірш
Стоїть Олімп
Із сотень тисяч книг
Дорога від підніжжя
До вершини.
І світ утратився б.
А може навіть зник,
Якби не їх багатотомні покоління.
Бо кожне із написаних там слів.
Рождалось в мудрості,
А деякі – у муках.
Іду по Героїв Дніпра
І трохи вже пізня пора
В моїм майже рідному домі
Ось тут, на моїй Оболоні.
Я люблю походити дворами,
Підглядаючи сотні картин.
І закохана аж до безтями
В лабіринти з каштанів і стін.
І у київський дух… Він усюди
Від Хрещатика в різні боки.
Хоча дух – це є, перш за все, люди.
А можливо усе навпаки…
Я люблю КПІ.
Тут є друзі мої.
Це мій дім на найближчі ці роки.
Тут є радість і сміх для студентів усіх.
І веселощів ллються потоки.
Пару днів тому була у одному із пересічних гіпермаркетів міста Києва. І там оголосили про те, що “Шановна мама Такої-то Дівчинки! Підійдіть до інформаційної каси! Не турбуйтеся, що Ваша Дівчинка загубилася. Вона знаходиться біля нас і чекає!”.
Happy end.
Але коли людина виростає і губиться у натовпі, у думках і у реаліях, залишається вірити, що інформаційне бюро життя вчасно повідомить про загубленого…
Холодний вечір.
Вітер. Київ.
Він просто йшов,
Він мовчки мріяв
Про те, що ще прийдуть часи…
Замерзлі руки з усіх сил
Ховав в кишені.
Знову пусто
В думках у нього
Він відпустить
Всі спогади.
На крок вперед…
Кудись туди,
Де трохи далі
Були у щасті та печалі,
Тонули і ішли на злет
Його хвилини, дні і миті
Лиш київські вогні розмиті.
Всю правду знали…
Уперед хотілося кудись побігти.
Втекти, кудись із цього світу,
Що так немилостиво б’є.
Знайти і рідне, і своє…
Спинився. Подививсь навколо
Нема нікого.
Трохи з болем
Він зрозумів:
Тікати? Ні.
Відчув, щось там у глибині
Отам, де серце. І у скронях…
Тепло розбіглось по долонях
І зникли Київ, холоди.
“Себе знайти. Себе… Знайти…”