Я хочу знову співу магнітол,
Вітрів супутніх.
І відсутності заторів.
Тебе.
Як завжди:
З кілометрами розмов,
Із паузами довжиною
Аж до моря.
На фоні краєвидів
І мовчань.
Ми їдемо туди,
Де ми – не гості.
Іду сьогодні зранку по вулиці – дивлюся, під ногами щось валяється.
Ну то, я і пішла собі далі.
Але, пройшовши 2 метри, я така думаю: стоп, то ж був конверт?
Зі справжнім поцілунком на ньому?
Тож, я вирішила повернутися і зробити оце фото.
Я придивилася уважніше.
Ні, це не був фотошоп.
І точно не ШІ :).
Такої знахідки я точно не очікувала побачити на заспаній весняній вулиці.
Це взагалі не має жодного значення.
Оте твоє давнє минуле.
Коли ти п’єш ранкову каву
Несправжньо чорну.
Але анонсовано гірку.
Це потрапить в підручники історії
Нашої з тобою,
Новітньої.
Бо під холодними лютневими променями
Ти був моїми
Більше ніж квітнями.
І ми у річках розливалися
Нам знаної радості.
А навколо всі думали,
Що чомусь безпричинної.
І серед міста
З красивим собором на пагорбі
Ми відкривали
Одне перед одним
Усе, що зачинене.
Ви розлучилися в один холодний день.
Від недостатності тепла ваших відносин
І вже ніхто нікого більше не попросить.
Утамувати спрагу одкровень.
Ви розійшлися, наче й справді не було.
Того щасливого весільного альбому.
Він пролежав роками нерухомо.
Бо почужіли ви,
Мов спілкувалися крізь скло.
Ми були знайомі ще за двісті років
До нашої зустрічі.
Тому факт перетину долей
Був майже формальністю.
Я була осліплена твоїми сонцями сліпучими.
Ми обіцяли любити
До сивочолої старості.
Якесь підшкірне відчуття,
Що ти – моя людина.
Народжений у глибині
Богом забутих місць…
Наснився ти,
Мовби нічого й не було.
Отих промовистих мовчань.
І тихих “вибач”.
Я стишила життєвий свій галоп.
У спразі забуття тебе,
В чеканні дива.
І ти поїхав у Америку на рік.
А я зосталась тут.
Одна навіки.
На паралелях асфальтованих доріг
Минали дні натомлені й столикі.
Ми все стояли, обійнявшись,
А повз нас
Проносилось життя центральних вулиць.
Набутися б удвох з тобою про запас,
Щоб, як роз’їдемось,
Обійми не забулись.
Моє з тобою щастя – хризантемне.
Ніяке не трояндове,
Облиш.
І я натхненна уже тим, що ти у мене
Зайняв оту найчоловічішу із ніш.
І у твоїх щоденно-різних іпостасях.
Я віднаходжу соковенну і мою.
А знаєш що таке жіноче щастя?
Чути ранково: “Я тебе люблю“.