
Стих на память. И не только…
Оставь себе
На память?
Нет, на сдачу.
Я просто так
Своей любви не раздаю.
Под камень,
Тот что от роду лежачий,
Вода не побежит.
И на твою
Улыбку
Может кто-то поведется,
Но это буду точно
Уж не я.
А свой комок,
Точнее всплеск эмоций,
Я выплюну
Ни разу не жуя.
Ты скажешь – грубо?
Да, но жизнь такая.
Больней всегда тому,
Кто мягкотел.
А быть покинутой тобой.
Нет, извиняюсь,
Но не по мне
Такой вот жизненный удел.
2010, декабрь
PS: усі слова цього вірша є випадкові. Фрази вигадані. Герої відсутні. Авторка висловлює найщиріші вибачення усім, хто відчув, що цей вірш написано про нього…
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому