Їхній будинок втричі більший за мою хатину. У кожного члена сім’ї, включаючи найменшого п’ятирічного сина – окрема простора кімната і king-size ліжко.
І звісно ж у кожного в кімнаті своя плазма на стіні.
А сад такий, що можна грати в футбол і не боятися, що м’яч залетить в сусідський двір.
Але є те, чого у неї немає. Вона мені про це розповіла…
У неї є освіта.
Нормальна зовнішність.
І у неї теж є чоловік, який заробляє достатньо грошей, щоб забезпечити сім’ю.
Правда, сплять вони у різних спальнях, бо так комфортніше, щоб виспатися йому на роботу.
З часу народження першої дитини вона не працює.
Уже десять років ніде не працює.
І вже не буде працювати.
Бо іти волонтерити – статус не дозволяє.
Все-таки заможна родина.
А іти на роботу, щоб хтось виносив їй мозок – ні, дякую.
Вона мені запропонувала піти по магазинам.
Вона ще хотіла піти у кафе…
Але крізь усі ті запрошення я чула голос дівчинки, яка загубилася.
Вона не знає чим зайнятися у житті.
Її переповнює одинокість та бажання бути комусь потрібною (окрім своїх дітей, звісно, які теж через 10 років підуть з її життя і вертатимуться раз на рік десь там в період Різдва).
Вона загублена отам поміж кімнат, плазм на стінах.
І рутинних приготувань французьких страв для своєї родини.
Кухня у них теж там дуже хороша, до речі.
Є проблема жінок, які не можуть себе знайти після того, як їхні діти підросли. І от вони прокидаються одного ранку. Їм уже за 40, а то й за 50. І їх сенс життя незрозумілий.
Але я теж не знаю відповіді.
Сказала їй, що ходити по магазинам і у кафе просто зараз не маю часу.
Але все-таки хочу їй запропонувати піти на прогулянку на набережну до води.
Там звичайно, не по-магазинному натурально та прохолодно. Але в таких місцях можна щось віднайти.
Може, навіть, шматочок нової себе.
Забула написати за гараж: у них три машини – Порше, Мерседес і БМВ – тільки-от їздити на них нема куди…