
Мені дуже подобається одна цитата Оксани Забужко щодо авторства і віршів.
Тільки той, хто пережив це відчуття розуміє глибину кожного слова.
Вірші – це не тільки красиві образи і всілякі там ямби, хореї, амфібрахії та інші напівцензурні слова :).
Кожен вірш, якщо він написаний від душі – це якась частинка поглядів автора на світ і життя.
Інколи вірші мучать. Просто ходиш і весь час у свідомості тримається якась рима, яка потім не дає нормально заснути або думати про щось буденне.
Інколи ці вірші вриваються під час якихось важливих подій і тоді ти є заручником маленького клаптика паперу, або навпаки на серйозному аркуші з резолюцією чи заявою ти олівцем виводиш декілька віршованих рядків. Бувають вірші-телефонні смски, бо пишуться в таких умовах, де іншого не дано…
Вірші непередбачувані настільки, що буває напишеш, а тоді думаєш: “Невже оце мій твір?”
Я люблю вірші. За різноманіття, яке вони вносять у кожен день і сполучення слів, у яких розквітає фантазія. Хай там рима не завжди ідеальна. Але мене питання ідеалів хвилює найменше.
Як на мене, то головне, що вірші допомагають самореалізуватися і бути почутим іншими людьми. А що може бути важливішим для будь-якого автора-творця, який є наркотично залежним від своїх творів?