З дати останнього мого повідомлення пройшло багато часу.
Календар каже, що п’ять місяців і один день, хоча в позакалендарному просторі цей часовий проміжок мені здався іншим.
Буде зайвим розповідати про все, що сталося. Звісно, треба у майбутньому якийсь мемуар від третьої особи для внуків написати. Однак, зараз – не до цього…
Зараз у свідомості є лише ота зима, що нас змінила, і ще – портрети з Інститутської (коли вже нарешті її перейменують у вулицю Героїв Небесної Сотні?).
Хоча, судячи з весни, вона теж буде впливати на нас. Відчуваю, що робитиме сильнішими. Уже зараз бачу як весна заглядає в українську душу і пазурі двоголового триколірного орла вп’ялися у саме серце. При чому, не тільки моє – окремі з моїх раніше аполітичних друзів демонструють такі філософські роздуми на геополітичну тематику, що наш викладач з політології міг би ними пишатися. Проте, важливіше, щоб діти пишалися. І внуки, яким писатимемо свої багатотомні мемуари.
Знаєте, коли раніше я чула побажання мирного неба над головою і життя без війни, то сприймала ці слова без особливого ентузіазму. Ну, мир, то хай буде мир; яка ще війна у 21 столітті у нашій спокійній країні?
І тільки після оцих пережитих нами пяти місяців і одного дня я щиро розумію мою бабусю, яка плаче при згадці свого повоєнного дитинства і щоразу бажає усім, перш за все, миру.