Я регулярно бачу ангелів на вулицях Києва.
Вони кучеряві, ясноокі і найчастіше їх веде за руку мама або тато.
Найщасливіші з них ідуть з обома одночасно…
А самі спритні – кружляють на веселих самокатах, рожевих велосипедах та інших транспортних засобах по тільки їм відомих маршрутах :).
І так щодня: вони – маленькі рухаються у цьому великому в усіх відношеннях світі та дивляться на нього широко розплющеними очима.
Вони легко відрізняють правду від підробки.
Дорослі так уже не уміють
Але є одна річ, яку я у моїх київських ангелах не люблю – це коли вони плачуть.
Бо які ж тільки щирі та гіркі оті їхні сльози!
Здається, що усі біди світу зібрані у простій відмові мами купити цукерку або потребі йти додому з ангельських гулянь…
Тому з метою ощасливлення отих маленьких крилатих створінь я прошу наш дорослий і неангельський світ час від часу слухати їх, даруючи їм звичайну дитячу радість у вигляді хом’ячка, іще однієї пачки морозива або іншої ангельської забаганки :)