Подзвонити бабусі сьогодні.
Не завтра.
І не колись.
У хатині побіленій, скромній
Вдвох з чеканням вони обнялись.
Поріднилися
З поглядом вікон.
На один і той самий пейзаж.
Їй давно уже час – це не лікар,
А ніким не врахований стаж.
Подзвонити.
Хоча б на два слова.
Щоб зраділа,
Всміхнулась вона.
Рідко старість бува кольорова,
Бо частіше самотня й сумна.
Їй потрібно уже зовсім мало.
І у неї немає новин.
Як і друзів давно вже не стало…
З телефоном один на один.
Вона йде на подвір’я із хати.
З рук його майже не випуска.
Подзвонити.
Без приводу й свята.
Щоб вона дочекалась дзвінка.
12.12.2017
Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло 😊
А якщо ви хочете отримати збірку “Хризантемне щастя”, то залиште ваш і-мейл ось тут і як тільки збірка приїде додому з друкарні, я вас поінформую 😋 ✉️ 🎁
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому