0

Осиротіле завтра

В останній день
Свого гамірного життя
Я триматиму тебе за руку.
Так міцно як дозволить моє безсилля.

Отих моїх з тобою
Ніким не розбавлених годин.

І, коли я стискатиму вже слабкіше.
У стінах, що давно вже не білі.
Я буду тобі дякувати.
І ще не вірити,
Що ти будеш ходити.
І відчувати як плачуть сироти.
Коли у них вже нікого нема.
Бо ти як і вони.
Відтепер і від завтра
Один…

Хочеться почитати щось схоже? Думаю, ось це має сподобатися ;)


З душею метелика
Убили дзвонаря
Фарбуй його всього
Твій королівський пацюк
Вирости можна з думок

Марина Кузьменко

Привіт, мене звати Марина. Я час від часу віршую і пишу сюди.

2 Comments

  1. “Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!

  2. Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *