Ідучи сьогодні по вулиці, я згадала, що я ж у цьому місяці святкую річницю своєї поетичної творчості. Навіть не так… РІЧНИЦЮ СВОЄЇ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ :).
Останнє речення – це не автоповторення, це просто я собі вирішила зробити приємно :). Ну, самі розумієте – самолюбність, егоцентризм та інші подібні речі беруть своє :). Великими буквами видніше.
А ще для глибшого розуміння треба написати кілька рядків, з чого все почалося…
Мені було дев’ять років.
Хоча, коли Ви прочитаєте цей вірш, Ви автоматично зрозумієте, що доросла і життєво-досвідчена тітонька таких рядків точно б не написала :). Отже…
Вірш про весну
Весною все-все ожива
І мурашки, і трава.
Ми з тобою йдемо в ліс
Не впізнати ряд беріз:
Одягли сержки,
Розпустили коси,
І стоять красуні
Білокорі й босі.
По росі весняній
Хочуть походити,
Щоб красу цю дивну
Ніколи не згубити.
Зелень світ весь підкорила
І в блакитній вишині
Хмарки й сонце, мов на крилах
Усміхаються весні :).
Але, якщо бути більш точною, то останнього смайлика в оригінальній версії цього твору не було :).