Цей вірш про невзаємне кохання
був написаний для В.Д. з мого життя.
Стояли двоє
Вона і Він.
І тиснула
Похмурість стін.
Життя немов
Вступило в змову.
А в них була
Складна розмова.
“Я не люблю…
Ну, зрозумій.
Про мене
Ти вночі не мрій.
І не пиши віршів
Таємних.
Бо знаєш…
Це усе даремно.
Я не люблю.
Цього не зміниш.
Себе нікуди не подінеш.
Казала я тобі не раз…
Ти знаєш –
Все владнає час.”
А він лиш в очі їй дивився.
Колись давно вони зійшлися.
Навіщо?
Ну скажи чому?
Життя сказало: “Ні” йому.
Чому ось так
Чому із ним?
Дивився поглядом блідим.
І лиш мовчав.
А що тут скажеш?
Чужому серцю не накажеш.
Бо і своє чомусь не слуха.
Стояв…
Ледь-ледь тремтіли руки.
Вона трималась як могла.
Між ними тиша залягла.
У неї сльози лиш котились.
“Чому життя так помилилось
Чому ось так життя звело?”
Обом так боляче було.
Це на помилку дуже схоже…
Змінити?
Ні. Вони не можуть…
2004 рік