Дощило. Було не по собі та сумно. Вірш, на появу якого мені знадобився тиждень і який просто витісняв усі мої думки останні декілька днів.
Після цього вірша я ще раз переконалася у правдивості слів Галини Вдовиченко про письменників…
Дощило темними дощами.
Холодним вітром крило світ.
А я дивилась до безтями
Удаль, на чорний оксамит.
Не видно обріїв.
Простори.
Горіли вікна.
І мости
здавалось поєднають скоро…
Хоч ні.
Пробач.
Або прости.
Або забудь.
Чи просто зникни.
У темряві серед дощу
До несподіванок я звикла.
Ти знаєш – звісно, що прощу.
Єдине: в душу не просися.
Тобі там місця вже нема.
Дощило на багряне листя,
І наливало аж сповна.
А я дивилася навколо
Світ холодом дихнув мені.
Замість прощай,
Кажу – ніколи.
Минуле.
Вітер.
Дощ.
Вогні…
Loading ...
“Ті, з ким були спільні простори трамвайних зупинок” зачаровані Вашим творчим ростом та досягненнями!
Дякую Вам, Ліно. Мої київські трамваї часто фігурують у віршах і згадках. Це все тому, що по-дитячому кожна трамвайна поїздка для мене залишається подорожжю і очікуванням несподіванок. Навіть в умовах, коли трамвайні виїзди стають рутинними і везуть на якусь Привокзальну площу чи у Пущу Водицю – все рівно щоразу я сідаю в трамвай і бачу світ по-іншому