На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивилися скоса – думали, що я націоналіст, – у нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як було за радянських часів, так і тепер.
Ліна Костенко “Записки українського самашедшого”, Абабагаламага, 2011 – ст. 9