Тебе тут не чекали.
Не радій.
Ситій реальності
Стабільності блідій.
Всі кола пекла
Пройдено тепер.
Лиш молодість твою
З лиця
Хтось стер.
І хоч в пальта твого
Місцевий вже покрій
Не будеш ти ніколи
Тут як свій.
Вірші про життя не можуть подобатися всім. Бо наші життя різні, тому ми відчуваємо різні емоції при спогляданні одинх і тих же життєвих явищ. Звісно я не претендую на те, що мої вірші про життя будуть вважатися гарними чи душевними. Але по-чесному кажу: я вклала часточку себе і свого світогляду в кожен з них. Тут немає рядків просто для рими чи епітетів. Усе – про те, що я бачила, переживала і відчувала.
Тебе тут не чекали.
Не радій.
Ситій реальності
Стабільності блідій.
Всі кола пекла
Пройдено тепер.
Лиш молодість твою
З лиця
Хтось стер.
І хоч в пальта твого
Місцевий вже покрій
Не будеш ти ніколи
Тут як свій.
Тут продається все і навіть люди
З єдиною різницею – ціна.
Тут пильність має бути щосекунди
І від ножів захищена спина.
Тут маєш бути ти
I сильним, і сміливим.
Без остраху плисти у сильний шторм.
Ви розлучилися в один холодний день.
Від недостатності тепла ваших відносин
І вже ніхто нікого більше не попросить.
Утамувати спрагу одкровень.
Ви розійшлися, наче й справді не було.
Того щасливого весільного альбому.
Він пролежав роками нерухомо.
Бо почужіли ви,
Мов спілкувалися крізь скло.
Багаті квартали
З будинками повними
Вікон без світла.
Власникам ніколи жити
В квартирах
Із краєвидами.
І ти поїхав у Америку на рік.
А я зосталась тут.
Одна навіки.
На паралелях асфальтованих доріг
Минали дні натомлені й столикі.
Для Людмили Григорівни
У мами настала зима.
Назавжди і уже безкінечно
Її з нами більше нема,
А залишились згадки і речі.
Мама жити ще довго могла
І радіти бузковим букетам
Та у вічність вона відійшла.
Чорна стрічка поверх портрета.
В останній день
Свого гамірного життя
Я триматиму тебе за руку.
Так міцно як дозволить моє безсилля.
Отих моїх з тобою
Ніким не розбавлених годин.
Убили дзвонаря,
Щоб іншим не кортіло
Тривожити комусь потрібну тишу.
Спинили правдородження обряд.
Один поперед одного вже пишуть
Посмертні оди і абзаци похвали.
Під тихий плач осиротілих дзвонів
І далі вершачи егоїстичне беззаконня,
Прикривши рясами кишені
І стволи.
Щасливий
Пацюк зі стайні королівської
Вівсом обгодованої.
Такий овес
Є у мріях дітей Ефіопії
На сніданок.
Вони не обділені
Хіба що пустелями,
А вночі – зорями.
Радість вівса зранку
Солодка.
Але для них ще не знана.
Невидимий Бог
Поділив нас
За кастами і класами.
Хтось інший
Твою мрію прямо зараз
Матеріалізовує.
О, так, ти не ефіопський
Пишайся білою расою.
Але і для тебе
Є твій королівський пацюк.
Вівсом
Вгодований.
Вирости можна із сукні.
А можна – з думок.
Не поміщатися в те,
Що плекалось раніше.
Ні, це не зрада собі,
А потреба зробити ривок.
Щоб не спинитись
На рівні вже прийнятих рішень.