Щоденник колись називався “моє життєве”. Але потім я зрозуміла, що ці епізоди та емоції, які описані тут, є моїм надбанням кожного дня. З деяких думок я вже виросла, з інших – ніяк. Але завжди цікаво заглянути в цей щоденник і почитати свої думки з минулого.
Іду сьогодні зранку по вулиці – дивлюся, під ногами щось валяється.
Ну то, я і пішла собі далі.
Але, пройшовши 2 метри, я така думаю: стоп, то ж був конверт?
Зі справжнім поцілунком на ньому?
Тож, я вирішила повернутися і зробити оце фото.
Я придивилася уважніше.
Ні, це не був фотошоп.
І точно не ШІ :).
Такої знахідки я точно не очікувала побачити на заспаній весняній вулиці.
Емоційний допис. Кажуть, що не треба таким займатися, але не можу. Просто переповнює…
На розумному сайті журналу Економіст написали не про економіку, а про душу.
Пишуть про спалювання українських книжок і винищення української культури в окупованих районах.
Світ нікуди не котиться. Світ уже докотився до місця призначення. Тому як варіант усім, хто не задіяний у основному акті вистави пропоную зайнятися своєю основною діяльністю.
Але якщо ваша робота вам набридла і є нудною, то… влаштуйтеся на пів-ставки небомрійником.
Чи небомрійницею :).
Я у цій професії зі стажем. Тому ділюся своїми професійними спостереженнями із тими, хто тільки робить перші кроки у цій нелегкій, але корисній справі.
Розповіли мені нещодавно про таке явище, яке називається “зручний шлюб“.
Ага, то тепер, це тепер так називається, подумала я :).
Але просто, почувши про оці “зручні шлюби”, я не могла за них не написати. Цікава концепція. Тож пишу тут.
Коли я сказала, що годинник – це вигадка бізнесменів, на мене трохи косо подивилися.
Типу, чи з глузду з’їхала чи що 😂.
Годинники існували тисячі років і до чого тут бізнес?
Але саме сьогодні, за 10 днів до весни, я осмілюся написати це тут.
Сьогодні ледь не вступила в калюжу. Це я так образно кажу, щоб з першого речення пояснити зміст.
Калюжа сліз мене чекала якраз на словах: “добре, хай буде по-твоєму”
Пощастило мені колись давно, будучи дитиною, потрапити в український табір “Артек”. Там я познайомилася з прекрасною Оксаною Кральковською з смт Гоща Рівненської області.
Ми роз’їхалися з Артеку, а потім ще роками переписувалися з Оксанкою. Я жила у Прилуках, а вона – у своїй Гощі.
І від самих тих спогадів про листування стає приємно.
Отой момент, коли відкриваєш поштову скриньку маленьким ключем, а там – лист, справжній. Паперовий. З маркою! Як тут не зрадіти 🤗
Я люблю тебе не за те, ким ти є, а за те, ким я стаю, коли я з тобою.
Я люблю тебе не тільки за те, ким ти став сам, але й за те, ким ти робиш мене.
Я люблю тебе за ту частину мене, яку ти відкриваєш.
Та фраза мене зачепила.
Точніше, я за неї зачепилася.
Бо вона в останні дні нависала наді мною, тільки я не мала часу її сформулювати для себе.
А тут ти.
Ти всього лиш зазначила: “…і все наче гаразд, але серце підказує, що вестися не варто”
Як виявляється, люди читають сучасну поезію :).
Більше того – вони хочуть читати сучасні вірші про кохання!
І це виявила не я, а дуже розумні алгоритми.
Але ми ж тут з вами люди культурні, не будемо пальцем вказувати 😉
Одним словом, зважаючи на те, що День Святого Валентина наближається, я пропоную план дій.
Їхній будинок втричі більший за мою хатину. У кожного члена сім’ї, включаючи найменшого п’ятирічного сина – окрема простора кімната і king-size ліжко.
І звісно ж у кожного в кімнаті своя плазма на стіні.
А сад такий, що можна грати в футбол і не боятися, що м’яч залетить в сусідський двір.
Але є те, чого у неї немає. Вона мені про це розповіла…