Щоденник колись називався “моє життєве”. Але потім я зрозуміла, що ці епізоди та емоції, які описані тут, є моїм надбанням кожного дня. З деяких думок я вже виросла, з інших – ніяк. Але завжди цікаво заглянути в цей щоденник і почитати свої думки з минулого.
Світу не треба твоя глибина.
Закривай уже свого Андруховича і Жадана.
Їж безглютенове*.
Пий лактофрі.
І нарешті викинь свої улюблені джинси старі.
Так, вони лишаться у твоїй пам’яті.
На фотокартках і у митях,
Коли ти смакував жменями
Моменти незабутні
І соковиті.
Але зараз це неактуально.
Вибач, але мода вже не та.
Коли я ходила у басейн ЦСКА у Києві, я бачила дуже багато жіночих тіл. Жіночих історій, можна сказати.
Там були жінки спортивні та не дуже. Були жінки зі шрамами після “кесаревого”. І ті, хто поборов рак молочної залози. Були також з татуюваннями і пірсингом у дуже приватних місцях.
І це при тому, що я ще не дуже вдивлялася.
Але, ідучи від шафки для речей номер 1 до душевої кабінки номер 20, треба було пройти добрих метрів п’ятдесят. Тож за ці п’ятдесят метрів бачилося різне.
Взагалі, у басейні ЦСК усе було дуже публічно і у великих масштабах. І при цьому звісно ж без дверей! Бо справді, навіщо у душевих кабінках двері, що за секрети тут, думали, напевно, ті, хто проектували…
П’ятого березня їй виповнилося “неважливо скільки”. І ми разом з нею посміялися і вирішили далі цю тему тролити як тільки можна. Бо що ж залишається робити іще?
Про те, як робити ботокс, акрил та силікон напише хтось за мене. А от про реально життєве – то ось, тримайте.
Уся правда без цензури.
Мене рятує кофеїн
І трохи віри.
Народженої від людей,
Що не здались.
Вони ідуть,
А попід їх канатом – прірва.
Найголовніше – не дивитися униз.
Це так важливо ким ти працюєш…
І неважливо одночасно.
Є один цікавий приклад.
Люди, з якими я текстово спілкуюся, поділяються на два типи – одні у випадку радості, пишуть: ха-ха. Інші просто ставлять смайлики :)
Є кадри, що голосно сміхом заливаються 🤣, але то виключення, бо мало хто в цьому складному житті може дозволити собі такі емоції.
А у вас що?
Якщо не знаєте, до якої групи усміхнених себе віднести – ось гляньте пару матеріалів на цю тему…
Після того як зустріла підсніжники, я тепер регулярно зустрічаюся з якимись красотами.
От нещодавно побачила ЦЕ.
Тому, користуючись нагодою: польська народна легенда про котики.
Перший раз мені запропонували вийти заміж на першому курсі. Мені було 17 юних років. Я тільки три місяці назад приїхала у столицю із своїх провінційних Прилук.
І тут таке! Кандидат був по соціальних мірках дуже хороший і перспективний. Але… я відмовила.
І не тому, що молоде-зелене.
Сиджу сьогодні на уроці. Позіхаю.
Аж тут моя прекрасна Учителька запитує: “А ти чого позіхаєш?”
А я їй і починаю щось там казати за недоспані ночі та ранні будильники.
Аж тут вона мені каже: “А ти в курсі що за день сьогодні?”
Біжу по справам, аж тут назустріч мені – натовп підсніжників.
Я була така рада їх побачити.
Сподіваюся, що вам теж вони подобаються :)
Поки усі інстаграммери, інфлуенсери, тіктокери та інші суспільно важливі люди готують свої звіти про вчорашнє свято весни, я подумала, що треба і собі щось написати.
Типу, чого його до тренду не долучитися?
І от уже наша традиційна рубрика “Хто чекає – той дочекається”.
Про сніг уже писала вам – прийшов, не забарився.
Але ж навіть у відомому вірші кажуть: “Зійшли сніги, шумить вода, весною повіва…”
Одним словом, так захотілося весни, що аж не можна передати.