Остепенилася.
Обсипалась в траву.
Місцями ще смарагдову та юну.
І я вже не іду.
По днях пливу
І по твоїх
Жовтогарячих дюнах.
Категорія: вірші про природу
Вірші про природу – це те, звідки все почалося. Тобто, оце писання думок і вражень від життя. Мені було десять років і я так зраділа весні, що написала мій перший вірш. Звісно ж не про кохання, а про красу беріз весною у лісі. Тепер про природу пишу не так часто, але з не меншою любов’ю, ніж у десять років :)
Про мого кота
А ночами йому сниться ковбаса.
Не якісь там пересолені салямі:
Він за ніч кільце “домашньої” згриза,
Запиваючи молочними вершками.
З нього хоч картину ти пиши.
Хвіст і вуса гарні, шерсть – шовкова.
А у разі припадання до душі –
Може ще помуркотати колискову.
Він співати любить.
Не мені.
А сусідській кішечці-красуні.
Як засяде – наче квітка на вікні.
Так виспівує,
Що аж іде відлуння.
Отоді і починаються дзвінки.
Але то телефонують не з фан-клубу,
Швидше, там все зовсім навпаки
Бо вони висловлюються трохи грубо.
Проте в мене філософський свій підхід.
Я щоразу вислуховую людину,
Але ж в мене є один-єдиний кіт.
Ну, а їх – по два десятки за годину.
Так що хай вже вибачають за концерт.
Надішлють заявки – ми розглянем.
Але краще додають нехай в конверт
Ковбаси кільце для котика рум’яне :)
написала увечері 7 січня 2013 року, поки кіт спав :)
Вірш про лисі Карпати майбутнього, які, все-таки хочеться, щоб не відбулися
Під скрип запилених коліс
Везуть карпатський ліс
І серце жаллю обпіка
В ту горе-мить.
Красу смерек, красу ялиць
Забрали з живописних місць
Вона ростилась тут
Колисками століть.
Її плекали як могли
Вітрів прозорі кольори
Туман стелився
Димно синьо по траві.
Тепер уже цього нема
Гола карпатська площина.
Навряд чи виростуть
Смереки там нові.
І що мені ви не кажіть
Та все одно душа болить
Що продаємо безрозбірно
Все підряд.
Ті гроші – з присмаком вини…
Бо наші дочки і сини,
Вже не побачать
Всю красу наших Карпат.
А літа теплого
Вже як і не було.
Зросилася трава
І вся пожовкла.
І зранку
Крізь прозоре своє скло.
Я чую холоду
Осінні недомовки.
Завдяки Олі Л.
Це надзвичайне небо
Там, над нами…
Від нього в мене
Просто зносить дах.
Є речі, що не названі словами,
І є щось вище,
Ніж оцей наземний прах.
Отак із небом:
Я живу і вже
Не криюсь.
Бо що ховати?
Зазвичай крадуть земне.
А я не можу вже інакше.
Не умію…
І спрага ця з роками не мине.
Моє блакитне.
А яке ж воно високе!
Що певно справді
Це – найбільший із скарбів.
Дивлюсь на нього,
І душа шукає спокій,
Якого не знайти
У строфах слів…
11:32 05.08.2011
Щось задощило на душі.
Застукотіло в шибки.
І вже чиїсь нічні вірші
Читає вітер хрипко.
До когось, певно, заграє.
Малюється словами.
Не знає він: то в нього є
Кохання до безтями
Чи то здалось на певну мить.
І дух перехопило.
Дощами ніч моя шумить.
І сни тривожить вміло.
А завтра пройде. Або ні.
Казати передчасно.
І лиш слова ті вітряні
Звучать мені виразно.
вночі 26 червня 2011 року
Я продаю свої НФТ вірші. Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло
А якщо ви хочете отримати збірку “Хризантемне щастя”, то залиште ваш і-мейл ось тут і лист щастя про збірку прилетить ✉️ ?
Я не знаю чи любите Ви спати у трамваї чи метро, але я це роблю регулярно :).
Мій сьогоднішній вірш написаний щодо одного з таких моїх дрімань…
У ньому я по-чесному розповідаю про те, як мої мрії божеволіють від липових ароматів і як мені не вистачає сили їх стримати. Тож вони… починають літати :)
Медово пахнуть липи уночі
У їхній легковітряній задумі,
І лиш трамвай неспішно ідучи,
Цю ніч тривожить у своєму шумі.
І може хтось вже нерозбудно спить.
А я віддамся в любощі дрімоті.
На три зупинки…
Я у пахощах суцвіть.
І у нічних метеликів польоті.
Я в тоні зелені
Заснувших кольорів.
І мої мрії чудернацькі
Й легкокрилі…
Але зупинка.
І трамвай ходу спинив.
У липові солодкі заметілі.
Я вийшла серед ночі.
І пішла
Щаслива. І розніжена у літі.
Як не любити їх?
Я б точно не змогла.
Без вулиць цих,
Що в пахощах залиті…
Ішли закохані у парі.
І липи в пахощах цвіли
Ніч їх манила в свої чари,
А вечір сутінки хилив.
Сідало сонце.
Не щоденно.
А особливо так – для них,
І трави надвечірньо-темні
Стелились килимом до ніг.
Навколо розлітались музи
Від голосистих цвіркунів.
І на її волосся русе
Останній промінь сонця сів.
А потім зник у літніх плесах
Скотився вниз, за горизонт.
І місяць своїм гострим лезом
Узяв все небо у полон…
Життєва благодать і радість:
У парі двоє в ніч ішли
В саду по трав’янистій гладі,
По стежці кольору золи.
І кралось літнє надвечір’я.
За ними в сад, у саму глиб
Ішли закохані і щиро
Раділи аромату лип…
8 червня 2011 року
Стих о ёжике
Надеюсь, что от этого стихотворения количество довольных жизнью ежиков увеличится :)
Почему-то всем
Не сильно интересно,
Как живет
Обычный серый ёж.
А ведь жизнь его
Полна событий леса
Существо такое
Вряд ли где найдёшь.
Целый день он
Строит схемы, даже планы.
Чтобы на ночь глядя
В лес уйти.
И не встретить
Неприятности нежданно
На своем,
Слегка запутанном, пути
Да, он – яблочник.
Хотя бывают груши.
Или чей-то хлебушек найдет.
Но жучка ведь тоже
Может скушать,
Если плохо тот себя ведёт!
Ёж по имени
Лесничих называет
Лишь с медведем –
Исключительно на «Вы».
И бежит себе,
Всё песни напевая,
Только голос слышно из травы.
Так что жизнь и весела,
И интересна
У обычного и серого ежа
А в клубок с иголок
Очень острых
Прячется столь мягая душа :)!
Медіа-запис моїх роздумів про нелегке життя їжачків можна знайти тут: [download id=”44″]
Дополнительно. Сегодня я заметила, что это уже третье мое сообщение, которое касается животных. Если так будет продолжаться и в дальнейшем, то придется срочно идти в зоопарк, ибо видно, душа скучает за четырехлапыми и двукрылыми :)
Вечір стелився розлого
На рівно-сонні поля.
Спали дерева й дороги,
Один тільки вітер гуляв.
Не спалось у вечір весняний,
Що слався по чорній землі.
Шукав гарних квітів коханій,
Щоб ранок прикрасити їй
Пішов на галявини тихі,
На ще не зелені луги –
Де б’ють повноводнії ріки
Вплітаючись у береги…
Пішов до порослого лісу
І спокій там розворушив.
Не міг віднайти собі місця
І квітів…
Для тої душі,
Яка від усіх наймиліша.
Ішов, сам не знав – навмання.
На сході вже небо світліша.
А квітів коханій нема.
Тому й запечалився в сумі
У променях ранку стрімких.
На мить лиш про неї подумав.
І… квіти побачив!
До них
Вітристо летів він на крилах,
Раділа невпинно душа.
Отак-от безсонно й сміливо.
Кохання весь світ прикраша :).
22 квітня – 2 травня 2011 року
Краса заслужено дісталася зимі.
В ночах заметених
Ходили змерзлі тіні.
Думки не підкорялися мені,
І в темряві блукали сновидіння.
Ховалися від вітру лютих рук.
Дерева часом втомлені та сонні.
І сніг, як заметілі кращий друг,
Не втримався і впав на підвіконня.
І я не втрималась.
Торкнулася до скла.
І повела мені відому плавність ліній.
Зима студила і морозами цвіла,
А я не знала – то вже сніг, чи то ще іній.
Тому повірила пронизливим вітрам,
Що бродять у нічній холодній втомі.
Залишивши їм слід свого тепла,
На склі, у лініях
Що лиш мені відомі.
2011, лютий
Тиха осінь. Гарна осінь.
Мов зійшла з полотен
Ні, тобі це не здалося,
Бо вже справді жовтень.