Вірші про місто розповідають про мене в явищі урбанізації. Я не є її прихильником, але і не є урбанофобом. Розумію, що вертикаль життя зараз є такою, що міста по суті уособлюють магніти для талантів та унікумів. Села вмирають. З хуторами ще складніше. Але, чомусь я вірю, що це питання політики. А я хочу про неї не писати. Бо то дуже брудна справа. Хоча безпосередньо повязана з містами, селамі та іншими поселеннями України.
Одному з найулюбленіших і найрідніших районів міста Києва
Іду по Героїв Дніпра
І трохи вже пізня пора
В моїм майже рідному домі
Ось тут, на моїй Оболоні.
В повітрі від солоду хміль.
А взимку: яка заметіль
Кружляла у танці нічному…
І біля сусіднього дому
Мене зачекався бузок.
Неначе із давніх казок
Стоять в один ряд мої клени
Там влітку таке все зелене.
А взимку – безслівно і біло
Моя Оболонь, ти зуміла
Навіки у серце запасти…
Спасибі, я бачила щастя
На твоїх проспектах буденних…
Повітря вдихаю з натхненням
І йду до знайомих вогнів.
Отут кожен вечір горів
Простий оболонський ліхтар.
Здіймався у аурі чар
Мій світ. Недосяжний стороннім.
Ось тут, на моїй Оболоні…
Московских улиц старые дома
И дворики уютные.
И окна.
Клены скрепят здесь,
Как в былые времена.
И ныне тоже
Под дождем московским мокнут.
Я соглашаюсь
Заблудиться на полдня
В районе Нового
И Старого Арбата.
И в парк Леонтиевский время догонять,
Пойду по переулку, как когда-то.
Москва, ты многолика!
Не понять
Всю красоту
На первый взгляд ведь не заметно.
Не предлагай – не соглашусь я променять…
Пусть уезжает в даль Москвы
Трамвай последний
А я пойду
Туда, где Чистые пруды
И, где по-прежнему застенчивы, красивы,
Засматриваясь
В зеркало воды,
Под небом звездным
Замечтались мои ивы.
У Львові залишилось зовсім трохи.
Трохи нікому не відомої мене.
І от тепер, крізь швидкоплинні роки
Аж сниться те зелене й кам’яне
І віруюче місто особливе.
Я залишалась пити каву біля площ
Тоді йшла парком, затуляючись від зливи.
Хоча то був всього лиш львівський дощ.
І я дивилася на нефарбоване і давнє
Полотнище із лише львівських стін.
Дивилась з Ратуші…
Дивилась із кав’ярні…
Бувало, що на декілька годин
Я йшла углиб, де вулиць перехрестя
Або сідала у трамвай, що йде кудись,
Щоб бути там без зайвих слів і жестів…
Туди, де повно лише львівських місць.
І залишалася.
На мить, а може й більше,
Ішла на голос, а точніше на мотив
Спасибі за тумани і за вірші.
Я назавжди з тобою, милий Львів.
Я люблю походити дворами,
Підглядаючи сотні картин.
І закохана аж до безтями
В лабіринти з каштанів і стін.
І у київський дух… Він усюди
Від Хрещатика в різні боки.
Хоча дух – це є, перш за все, люди.
А можливо усе навпаки…
Бо люблю за вогні різнобарвні
За зелені корони дерев
Що у будь-яку пору є гарні,
І достойні похвал королев.
Тут є те, що не купиш за гроші
Що в житті додає людям сил…
На Соломянці парки хороші.
І прекрасний осінній Поділ.
Особливо обійми узвозів,
Маріїнські красоти Дніпра.
Ніч весняна іде по дорозі.
Ось верба дуже давня й стара,
Що росте тридцять літ, тридцять весен
І день кожний свій розпочина
Сповідь кажучи
Щиро і чесно,
Що закохана в Київ вона.
Якщо людина ніколи не була у Львові – цей вірш буде здаватися банальністю.
Якщо ж людська душа побачила усю ту красу, велич і відчула ту атмосферу – значить вірш доторкнеться до самої глибини…
Але найголовніше з того всього, що я знаю: це місто може стати рідним для моєї душі. Усе необхідне для цього у Львові є.
Я закохалася.
І слів не вистачає.
Розгублено дивлюся на твій слід.
У моїй пам’яті.
Щоразу виринають години із тобою.
Мов граніт
З якого зроблені твої несірі стіни.
Закарбувалися і в’їлися в думки
Оті всі площі, вулиці і вікна
А ще твій дух.
Я заздрю тим, з ким ти
Проводиш ранки сонячні і теплі.
І тим, хто падає з тобою в глиб снігів.
Хто ловить дощ. Осінній і замерзлий,
І тим, хто каже: «Це – мій рідний Львів».
Я так чекаю, що одного ранку.
Чи ввечері, коли уже туман спада.
Я буду серед тих, кому у очі
Твоя краса і щирість загляда.
Я буду там… Це незвичайне місто.
Але чомусь мені не вистачає слів.
Там навіть небо є якесь занадто чисте. Я закохалась в тебе, місто Львів…
Мій рідний край!
Моя земля, як тебе не любити:
Твоя краса – небо, поля,
Cині волошки в житі.
Я є з відомих всім Прилук,
Cтарого міста-града,
Я – прилучанка,
Oсь тому цій честі дуже рада.
Бо в місті корені віків
Плетуться із сучасним.
Церковні куполи, собори
Тут височіють рясно.
Удай у хвилях хлюпочись,
Несе в даль свої води,
А вітер віє… Та лишає
Навіки пам’ять роду.
У нас творили і жили
Усім відомі люди,
З самого ранку тут життя
Кипить і сонце будить…
І так живуть вже сотні літ
Прилуки з дня у день
Під променем ясного сонця
Під спів рідних пісень.
Тут радість серце обійма,
Мов материнські руки
Бо це – мій край, моя земля,
Моє місто Прилуки.
Я знаю про наші проблеми, бо бачу їх щодня і щогодини. Я уяляю наші перспективи, адже спілкуюся із молоддю і бачу реалії життя у різних містах. Але не зважаючи на все це, я все-таки вірю, що в нас усе буде гаразд.
Про неї сказано, і скажуть ще багато.
Про неї знають, і дізнаються ще всі,
Адже вона – єдина наша мати
В усіх здобутках, славі і красі.
Хай є проблеми. В кого їх немає?
Хaй є пороки – кожен має їх.
Та вона – мати і про це всі знають,
Тож треба поважать батьків своїх.
Її їм’я – це є всього сім літер,
Її життя – століття і роки.
Та лише зараз вона вільна й незалежна.
Не можна, щоб було все навпаки.