Мої вірші про війну – це уривки з того, до чого я змогла підібрати слова. Перші два роки війни я не могла писати вірші про війну взагалі. Тому що переді мною постають образи усіх тих, кого я знала. І кого забрала ця клята війна. І усіх тих, кого я не знала, але про кого я дізналася після їх смертей за Україну.
Чоловіки у синіх та червоних краватках.
Із серйозним виразом облич
Говорять про ризики і втрати,
А потім віч-на-віч
Розказують про речі,
Які не наважаться озвучити публічно.
І десь там під білосніжними сорочками
Серця їх б’ються спантеличено.
Бо серед них є нелюди.
А є все ще добрі.
Вони усі дивляться на
Одне й те саме сонце,
Що зараз сідає за обрій.
Це був чорний лебідь,
Який зробив тебе навіки сивою.
Бездітною і похиленою
Наче слова,
Написані курсивами.
На пам’ятнику єдиного
Твого первістка
Твого сокола.
І тепер усі твої думки
Розтеклися сльозами промоклими.