Вірші про Україну – це сама контраверсійна рубрика в усіх моїх віршах. Бо тут, з одного боку усе зрозуміло. Більшу частину життя я прожила в Україні. Бувала десь, але ж завжди верталася додому. Тобто, про любов до України можна не розповідати, із нею треба жити.
І поряд з тим, коли я бачу корупцію та другосортність, яка в головах, а не на папері, то мені стає не по собі. Отакі-от мене наповнюють почутя, коли пишу кожен вірш про Україну.
Я люблю походити дворами,
Підглядаючи сотні картин.
І закохана аж до безтями
В лабіринти з каштанів і стін.
І у київський дух… Він усюди
Від Хрещатика в різні боки.
Хоча дух – це є, перш за все, люди.
А можливо усе навпаки…
Вірш моєму рідному місту Прилуки
Всього три вулиці і кілька перехожих.
Будинки, що один на один схожі.
Паркани темно-сірі і зелені.
І вишень влітку можна рвати повні жмені.
Фото справа, до цього вірша має досить опосередковане відношення… Просто шукаючи зображення, я випадково побачила їх і згадала, що Івану та Леоніді Світличним теж треба було вистояти. За інших умов, за інших режимів і ситуацій.
Але потрібно було не опуститись на коліна, не зректися, не втратити те, що вони вдвох мали.
Ми вистоїм,
хоч як би з ніг збивали
ті зрадницькі
нестримнії вітри.
Ці довгі відстані –
хоч сил лишилось мало,
та правила є і в цієї псевдогри.
Я люблю КПІ.
Тут є друзі мої.
Це мій дім на найближчі ці роки.
Тут є радість і сміх для студентів усіх.
І веселощів ллються потоки.
Але найголовніше з того всього, що я знаю: це місто може стати рідним для моєї душі. Усе необхідне для цього у Львові є.
Я закохалася.
І слів не вистачає.
Розгублено дивлюся на твій слід.
У моїй пам’яті.
Щоразу виринають години із тобою.
Мов граніт
З якого зроблені твої несірі стіни.
Закарбувалися і в’їлися в думки
Оті всі площі, вулиці і вікна
А ще твій дух.
Мій рідний край!
Моя земля, як тебе не любити:
Твоя краса – небо, поля,
Cині волошки в житі.
Я є з відомих всім Прилук,
Cтарого міста-града,
Я – прилучанка,
Oсь тому цій честі дуже рада.
Про неї сказано, і скажуть ще багато.
Про неї знають, і дізнаються ще всі,
Адже вона – єдина наша мати
В усіх здобутках, славі і красі.
Хай є проблеми. В кого їх немає?
Хaй є пороки – кожен має їх.
Та вона – мати і про це всі знають,
Тож треба поважать батьків своїх.
Просвіта – наша берегиня,
Розширює наш рід і нині
Освячує, будує, славить
Свої краї, свою державу.
Вона не забуває предків
І зараз їй в житті нелегко
Тому допоможіть їй, люди!
А Вас “Просвіта” не забуде…
2004
Ви – Українці!
Тож будьте достойні цього.
Це є звання,
До якого нема що додати.
Ми усі – браття і сестри.
Ми – сила… Народ!
І поєднали в собі
Схід
І гори Карпати.
Нас не зупинять,
Бо ми усі разом йдемо.
І побратались
В неспинній свободі Майдану.
Вибір всіх нас:
Помаранчевий шлях перемог.
Разом!
Бо ми – це народ.
Ми – прості громадяни.
Так!
Ми сказали,
Бо сили немає терпіть.
НАШ час прийшов
І пора вже настала для бою.
За Україну,
За чисту небесну блакить,
І за народ…
Що свободу веде за собою.
Очі відкривши
У сяйві небесних зірок,
Бачим – мільйони героїв
Зріднились в єдине…
Ми – Українці.
Тож будьмо достойні цього!
Слава всім нам!
Хай святиться ім’я України!
2004 рік