Вірші про Україну – це сама контраверсійна рубрика в усіх моїх віршах. Бо тут, з одного боку усе зрозуміло. Більшу частину життя я прожила в Україні. Бувала десь, але ж завжди верталася додому. Тобто, про любов до України можна не розповідати, із нею треба жити.
І поряд з тим, коли я бачу корупцію та другосортність, яка в головах, а не на папері, то мені стає не по собі. Отакі-от мене наповнюють почутя, коли пишу кожен вірш про Україну.
Убили дзвонаря,
Щоб іншим не кортіло
Тривожити комусь потрібну тишу.
Спинили правдородження обряд.
Один поперед одного вже пишуть
Посмертні оди і абзаци похвали.
Під тихий плач осиротілих дзвонів
І далі вершачи егоїстичне беззаконня,
Прикривши рясами кишені
І стволи.
Пістрява архітектура
Нелогічно поєднана
Історично загублена.
Куплена.
Ні, продана за купюри
Діоксидом вуглецю обвуглена.
Трирічній дівчинці, тато якої загинув
20 лютого 2014 року на Майдані
Ти не знаєш, хто такий Майдан.
Але з ним навік лишився тато.
Це найглибша із твоїх особистих ран.
Пожиттєва втрата.
Тобі скажуть, що твій тато був Герой.
Але ці високі фрази – беззмістовні.
Для осиротілих дитячих доль…
Лиш сльозами очі повні.
Задощило у нас на Подолі
Вряд будинки намоклі й старі.
Їх заплутані стомлені долі
Світлом вкрили стрункі ліхтарі.
І від того він став затишнішим.
Вітер сквером неспішно гуля.
Стурбували розмірену тишу.
Лиш краплини з гілля.
Кожен двір, куполи і фасади.
Варті поглядів й тисячі слів.
Я іду по життєві поради
До Валів…
14 вересня 2013 року.
Під дощем на Валах.
Я роблю коллаборації. Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. Як порядна молода людина, маю Тік Ток :). А ще інстаграмлю вірші, коли на те є відповідний настрій. Додатково, я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло
Українським переможцям,
стипендіатам,
олімпійцям…
І переповнює такий приємний дух
Від того, що ти – просто українець
Калинова душа – серед хоругв
Вишита хрестиком,
Але по вартості безцінна
І не здається.
Бо найбільша із чеснот
У когось вроджена,
А в декого – набута,
Це віра у досяжність всіх висот
Хоча реальність є складна і люта
Спиняє хід думок.
І хід коліс
Людина враз стає маленька
І безкрила
Але ж душа…
Вона не дивиться униз
До сонця тягнеться, бо в тому наша сила.
У світлості. В бажанні досягти…
Хай просто українець
Та з душею.
І хоч не вірять в нас ні люди, ні світи.
Та переможець сильний
Лише вірою своєю.
29 – 31 липня 2012 року
PS: Прочитала щойно інтервю із Яною Шемякіною на “Українській правді” і вірш сам собою дописався :).
Вірш про лисі Карпати майбутнього, які, все-таки хочеться, щоб не відбулися
Під скрип запилених коліс
Везуть карпатський ліс
І серце жаллю обпіка
В ту горе-мить.
Красу смерек, красу ялиць
Забрали з живописних місць
Вона ростилась тут
Колисками століть.
Бидло (від польського Bydło) — це свійська рогата худоба, або такий спосіб існування чи мислення людини, який викликає асоціюється зі скотом. Вживається як образа
(цитата з укрмеморіа.ком)
Не бидло.
І я знаю, що кажу.
Ми навчені.
А дехто – навіть вчені.
І, не переступаючи межу,
Все ж здатні на життєві одкровення.
Так, маса.
Але сірих тут нема.
Загляньте в душу:
Кольорову й колоритну.
Хоча реальність пил проблем здійма,
Але розвіємо.
Не почужіє рідне.
А з бидлом легше, згодна.
Справді так.
Проте не дочекаєтесь, шановні…
Бо ми є вирощені
В щедро росяних садах.
Хоч може цього й не показуємо ззовні.
Я не знаю чи побачили це сотні людей, яких я зустрічала сьогодні на Подолі. Але він був справді прекрасний. Багато хто цього вірша не зрозуміє. Але я все рівно вірю в те, що знайдуться так само закохані в Поділ та мій подільський вірш.
Поділ сміявся дзвінко наді мною
З бруківки вулиць
І затертих часом стін
Отак-от просто закохатися у гори,
А потім все життя любити їх
Смереки із ялицями в покорі
А на віддалених вершинах тане сніг.
І очі манить непроглядно гарна зелень.
І час спиняється,
Щоб глянути й собі
На білі хати
В горах схованих поселень
І на стежини, що блукають у траві.
Там інший світ і навіть сонце, що сідає.
Туман долинами
Розлого й гордо ліг
Отак-от просто закохатися у гори.
А потім все життя любити їх
Іду по Героїв Дніпра
І трохи вже пізня пора
В моїм майже рідному домі
Ось тут, на моїй Оболоні.
Я люблю походити дворами,
Підглядаючи сотні картин.
І закохана аж до безтями
В лабіринти з каштанів і стін.
І у київський дух… Він усюди
Від Хрещатика в різні боки.
Хоча дух – це є, перш за все, люди.
А можливо усе навпаки…