Вірші про Україну – це сама контраверсійна рубрика в усіх моїх віршах. Бо тут, з одного боку усе зрозуміло. Більшу частину життя я прожила в Україні. Бувала десь, але ж завжди верталася додому. Тобто, про любов до України можна не розповідати, із нею треба жити.
І поряд з тим, коли я бачу корупцію та другосортність, яка в головах, а не на папері, то мені стає не по собі. Отакі-от мене наповнюють почутя, коли пишу кожен вірш про Україну.
Чоловіки у синіх та червоних краватках.
Із серйозним виразом облич
Говорять про ризики і втрати,
А потім віч-на-віч
Розказують про речі,
Які не наважаться озвучити публічно.
І десь там під білосніжними сорочками
Серця їх б’ються спантеличено.
Бо серед них є нелюди.
А є все ще добрі.
Вони усі дивляться на
Одне й те саме сонце,
Що зараз сідає за обрій.
Тебе тут не чекали.
Не радій.
Ситій реальності
Стабільності блідій.
Всі кола пекла
Пройдено тепер.
Лиш молодість твою
З лиця
Хтось стер.
І хоч в пальта твого
Місцевий вже покрій
Не будеш ти ніколи
Тут як свій.
Убили дзвонаря,
Щоб іншим не кортіло
Тривожити комусь потрібну тишу.
Спинили правдородження обряд.
Один поперед одного вже пишуть
Посмертні оди і абзаци похвали.
Під тихий плач осиротілих дзвонів
І далі вершачи егоїстичне беззаконня,
Прикривши рясами кишені
І стволи.
Пістрява архітектура
Нелогічно поєднана
Історично загублена.
Куплена.
Ні, продана за купюри
Діоксидом вуглецю обвуглена.
Трирічній дівчинці, тато якої загинув
20 лютого 2014 року на Майдані
Ти не знаєш, хто такий Майдан.
Але з ним навік лишився тато.
Це найглибша із твоїх особистих ран.
Пожиттєва втрата.
Тобі скажуть, що твій тато був Герой.
Але ці високі фрази – беззмістовні.
Для осиротілих дитячих доль…
Лиш сльозами очі повні.
Задощило у нас на Подолі
Вряд будинки намоклі й старі.
Їх заплутані стомлені долі
Світлом вкрили стрункі ліхтарі.
І від того він став затишнішим.
Вітер сквером неспішно гуля.
Стурбували розмірену тишу.
Лиш краплини з гілля.
І переповнює такий приємний дух
Від того, що ти – просто українець
Калинова душа – серед хоругв
Вишита хрестиком,
Але по вартості безцінна
Вірш про лисі Карпати майбутнього, які, все-таки хочеться, щоб не відбулися
Під скрип запилених коліс
Везуть карпатський ліс
І серце жаллю обпіка
В ту горе-мить.
Красу смерек, красу ялиць
Забрали з живописних місць
Вона ростилась тут
Колисками століть.
Не бидло.
І я знаю, що кажу.
Ми навчені.
А дехто – навіть вчені.
І, не переступаючи межу,
Все ж здатні на життєві одкровення.
Я не знаю чи побачили це сотні людей, яких я зустрічала сьогодні на Подолі. Але він був справді прекрасний. Багато хто цього вірша не зрозуміє. Але я все рівно вірю в те, що знайдуться так само закохані в Поділ та мій подільський вірш.
Поділ сміявся дзвінко наді мною
З бруківки вулиць
І затертих часом стін
Отак-от просто закохатися у гори,
А потім все життя любити їх
Смереки із ялицями в покорі
А на віддалених вершинах тане сніг.
І очі манить непроглядно гарна зелень.
І час спиняється,
Щоб глянути й собі
На білі хати
В горах схованих поселень
І на стежини, що блукають у траві.
Там інший світ і навіть сонце, що сідає.
Туман долинами
Розлого й гордо ліг
Отак-от просто закохатися у гори.
А потім все життя любити їх
Іду по Героїв Дніпра
І трохи вже пізня пора
В моїм майже рідному домі
Ось тут, на моїй Оболоні.