у мене є вірші про смерть. Бо якщо є вірші про життя, то має бути і поезія, яка завершує цей етап. Смерть – це незворотньо і назавжди, але ми на це не можемо вплинути. Усі мої вірші про смерть, які я наважилася опублікувати, написані мною в сльозах, бо я написала їх для конкретних людей з мого життя, яких уже немає…
Таких розпинають
На найближчому дереві,
Не кажучи уже про хрести.
Усі прагнуть змін,
А насправді – заміни
І зручності гасел.
Прошу:
Бережи себе.
Інколи краще мовчи.
Це складно бути генієм
Не свого часу…
Не своєї країни.
Тобі взагалі немає ціни.
Тебе треба слухати
І розбирати на цитати.
Це був чорний лебідь,
Який зробив тебе навіки сивою.
Бездітною і похиленою
Наче слова,
Написані курсивами.
На пам’ятнику єдиного
Твого первістка
Твого сокола.
І тепер усі твої думки
Розтеклися сльозами промоклими.
Для Людмили Григорівни
У мами настала зима.
Назавжди і уже безкінечно
Її з нами більше нема,
А залишились згадки і речі.
Мама жити ще довго могла
І радіти бузковим букетам
Та у вічність вона відійшла.
Чорна стрічка поверх портрета.
Убили дзвонаря,
Щоб іншим не кортіло
Тривожити комусь потрібну тишу.
Спинили правдородження обряд.
Один поперед одного вже пишуть
Посмертні оди і абзаци похвали.
Під тихий плач осиротілих дзвонів
І далі вершачи егоїстичне беззаконня,
Прикривши рясами кишені
І стволи.