У зв’язку із рішучим наступом холодів я вирішила розмістити по-осінньому теплий віршик, який я написала одного осіннього дня 2008 року. Хоча той день був давно, але емоції до сих пір актуальні.
Тож тепер, коли навіть за вікном туман густий, що аж не видно далі власного носа (шуткую, звісно), то я читаю цей вірш. А потім слухаю ще підгітарну версію. Так-так, я ще й музику до цього вірша написала. Бо так уже запала мені в душу оця кленово-золота пора.
І, щоразу перечитуючи цей вірш я розумію, що поганих пір року не буває. Бувають погані оцінювачі пори року… Але ми не з таких! Правда :)?
