мої вірші

Мої вірші – це те, чим я живу, дихаю і про що думаю. Тут можна знайти рядки, які показують усю мене. Тобто як є: без масок, макіяжів та ширм.

У цьому розділі зібрано усі вірші Марини Кузьменко українською мовою, які, на даному етапі мого життя я готова оприлюднити та виставити для публічного читання.

Некрасивій жінці

Posted on 07.04.2018 by Марина Кузьменко

Бог спеціально створив тебе негарною
Для жінки це справжнє випробовування
Бо треба заробляти власною кармою.
Відповідати за гріхи незамолені.

Ти народилася
Можна сказати некрасивою
Як приклад з підручника
Про пластичні операції.
У тебе є лише один вихід: бути сильною
Щоб не стати в чиємусь житті декораціями.

І ти зможеш.
З такою нетиповою зовнішністю
Дуже багато щасливих і вінчаних.
Наповни себе
Книгами.
Чи хоча б сонячністю.
І будеш своїм Чоловіком помічена.

Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло 😊

А якщо ви хочете отримати збірку “Хризантемне щастя”, то залиште ваш і-мейл ось тут і як тільки збірка приїде додому з друкарні, я вас поінформую 😋 ✉️ 🎁

Вирости можна з думок

Posted on 01.04.2018 by Марина Кузьменко

Вирости можна з думок, які визначали внутрішні кордони раніше. За фото дякую luciazolea

Вирости можна із сукні.
А можна – з думок.
Не поміщатися в те,
Що плекалось раніше.

Ні, це не зрада собі,
А потреба зробити ривок.
Щоб не спинитись
На рівні вже прийнятих рішень.

Ні, це не втрата своїх ідеалів.
Це – пошук нових.
Рух навмання, коли слухаєш
Внутрішній голос.

Аніж плестися за модою,
Де автор – не ти.
Дні проїдати.
Себе проживаючи кволо.

Я закликаю рости.
Хай дивуються ті,
З ким були спільні простори
Трамвайних зупинок.

Скажуть услід: вона – дивна.
Але ти їх прости.
Інакшими можуть бути
Тільки внутрішньо дорослі.
І вільні.

І я тебе

Posted on 25.03.2018 by Марина Кузьменко

I я тебе... І ти мене ;) - Погляд Мері. Вірші про кохання. Фото 2moodstore — І я тебе теж :)

І я тебе.
А серце калатає.
Наче під дією комусь смертельних доз.
Немає спокою без тебе.
Так, немає.
І розумію, що невтішний мій прогноз.

Мені також.
Якось незручно, однокрило.
Для рівноваги тільки нас не вистача.
Тебе не я, а моє серце полюбило.
І аж вискакує з грудей,
Як зустріча.

І ти мені.
До нутрощів тремтіння.
До кому в горлі
До цензури власних слів.
І хоч забути оте все ми вже повинні.
Та знаю,
Що і ти не розлюбив.

Крик одинокої жіночої душі

Posted on 05.03.2018 by Марина Кузьменко

Хочеться, щоб усі жінки були по-жіночому щасливими. Тоді б увесь світ став щасливішим. Photo credit: Jodi Bodtke

Безумовно, є випадки,
коли щастя жінки – в її роботі. Проте…

Роки спливали, але щастя все не йшло.
Не йшло,
Хоч серце його вечорами кликало.
Як жаль, що залишилися у пам’яті безликими.
Всі ті, з ким жевріло
І щось було.

І хто зна як промовити гучніш,
Що то найбільша мрія
Потаємна.
Схована.
Щоб ввечері чекав додому хтось.
А не якісь сюжети.
Епізодичні спомини.

Бо щастя жінки – не в роботі.
А в сім’ї.
У чоловікові. У дітях.
У домашньому й тихому.
Щоб ввечері чекав додому хтось
З життєвими турботами
І щирими утіхами…

Ти не знаєш, хто такий Майдан

Posted on 28.02.2018 by Марина Кузьменко

Трирічній дівчинці, тато якої загинув 20 лютого 2014 року на Майдані

Ти не знаєш, хто такий Майдан.
Але з ним навік лишився тато.
Це найглибша із твоїх особистих ран.
Пожиттєва втрата.

Тобі скажуть, що твій тато був Герой.
Але ці високі фрази – беззмістовні.
Для осиротілих дитячих доль…
Лиш сльозами очі повні.

Бо тата вже ніхто не поверне.
Навіть посмертний орден в оксамиті.
Безбатьківство завжди болюче і сумне.
Живого тата хочеться найбільше в цілім світі.

Але його убили.
Все.
Нема.
Стріляли справжніми кулями
У людину без зброї.
І попливла його кача по кичині.
До могили сироземельної.
До могили Героя.

лютий 2014 – лютий 2018

У тебе у житті є майже все

Posted on 14.02.2018 by Марина Кузьменко

Мої сердечка орігамі ;)

Для В., О., О., А., М., В., Д. та інших чудових хлопців на все село (і на виданні)

У тебе у житті є майже все.
Нема тільки її.

Такої рідної. З тобою чесної.
Такої достойної
Бродити калюжними веснами.
З тобою жити.
Годувати тебе сніданками.
Ділити ковдру
І вихідні.

Із нею захочеться
Усе по-справжньому.
Дивитися на краєвиди.
Обмінюватися враженнями.
Обіймати її по-чоловічому
І нею пишатися,
Коли поїдете до рідні.

А знаєш що?
Вона уже теж зачекалася.

Тебе як приводу жіночої радості.
Звичайно, у неї є втіхи буденності,
А, може, навіть і кавалер.

Але то схованка від одинокості.
Бо там, на рівні підсвідомості.
Їй хочеться рішучого.
Із нею чесного.
Який би собою
Межі недолюбленості стер.

Начальству України

Posted on 03.02.2018 by Марина Кузьменко

Цей вірш написано конкретним людям. Однак, їхнї фото не варті того, щоб розміщувати тут. Тому ось вони - фотодокази моєї віри у зміни, які, на жаль, не відбулися :(

Цей вірш написано конкретним людям. Однак, їхнї фото не варті того, щоб розміщувати їх тут. Тому вирішила розмістити їх – фотодокази моєї віри у зміни, які, на жаль, не відбулися :(

Ви боїтеся правди.
Правда б’є.
Вона безжальна
І водночас дуже щира.
Ховаєте подалі все своє,
Вважаєте себе
Розумними безміри.

І кожен зачекавсь на п’єдестал,
Підготувавши груди і голови
Для золотих медалей, гучних справ
І для вінків так гарно плетених, лаврових.

І кожен є
Найрозумніших з-поміж всіх.
А кожна є не менш, ніж королева.
Хоча насправді у очах Ваших пустих
Не сила й розум,
А лиш тінь від пащі лева.

Ви є зав’язані у вузлові звязки
А руки…
Хоч без крові, та не чисті.
Тож посміхайтесь ширше крізь роки
Кажіть промови гарні урочисті.

У вас є статус,
На додачу зверхність
Слів нема.
Як у останній сцені “Ревізора”.
А правда
Поки що мовчить.
Сліпа й німа.
Проте все зміниться…
І, сподіваюся, що скоро.

2007

Вірш про рідний дім

Posted on 11.01.2018 by Марина Кузьменко

Дім може бути власністю когось іншого, але все рівно може відчуватися таким рідним... Фото sigridsminde

Дім навіть будучи власністю когось іншого, може відчуватися таким рідним… Фото sigridsminde

Це щастя – мати дім, куди вертатись,

Куди хотіти ввечері іти.

Дім, який хочеться прикрасити до свята

Ікони ставити.

Молитися святим.

Це неймовірна радість –

Мати стіни.

Які надійні та не зрадять,

Бо свої.

По вартості вони насправді є безцінні.

Хоч без ремонту.

І пишнот.

Але – живі.

Бо знають правду,

Навіть пошепки почуту.

Бо заласкавлюють

І гріють в холоди.

У фотографіях допомагають не забути.

І хочеться вертатися туди…

Додому.

В простір згадок і емоцій.

Годин мовчання

І невпинних днів розмов.

То щастя мати дім,

Який крізь роки

Примножує любов.

Подзвонити бабусі

Posted on 12.12.2017 by Марина Кузьменко

Подзвонити бабусі сьогодні.
Не завтра.
І не колись.
У хатині побіленій, скромній
Вдвох з чеканням вони обнялись.

Поріднилися
З поглядом вікон.
На один і той самий пейзаж.
Їй давно уже час – це не лікар,
А ніким не врахований стаж.

Подзвонити.
Хоча б на два слова.
Щоб зраділа,
Всміхнулась вона.
Рідко старість бува кольорова,
Бо частіше самотня й сумна.

Їй потрібно уже зовсім мало.
І у неї немає новин.
Як і друзів давно вже не стало…

З телефоном один на один.
Вона йде на подвір’я із хати.
З рук його майже не випуска.

Подзвонити.
Без приводу й свята.
Щоб вона дочекалась дзвінка.

12.12.2017

Зимове з надією

Posted on 01.12.2017 by Марина Кузьменко

Давайте зимувати разом ;)

Зима.
Харизматична, як завжди.
Мене покірну
Насолоджує собою.
Турботливо вганяє в холоди.
І з мокрим снігом
Я веду двобої.

Але люблю її.
За нескоримий дух.
Вона мене
Підбурює на пошук.
Тепла своїх людей
І їхніх рук.
З якими відчуваю,
Що я – зможу!

Листопадовий вірш

Posted on 19.11.2017 by Марина Кузьменко

Такий-от листопадовий вірш, майже зимовий, але все ще осінній / Фото подяка flickr.com/Orbmiser

Пожовклі в листі бруківки і асфальти.
Дерева втомлені
Між паркових одинаків.
І дні гортаються немов газетні шпальти.
У круговертях фотографій, заголовків, слів.

Ідемо всі по вулицях і справах.
Шукаючи частіш за все утіх,
І кольорів оцих вологих
І яскравих
Не помічаємо
Під площиною власних ніг.

Якось морозно.
Хоча наче ще зарано.
Зима непрохано, але бере своє.
І запах міста листопадовий і пряний.
Їй по-сестринськи осінь в спадок віддає.

Другу

Posted on 14.11.2017 by Марина Кузьменко

Прости мне, небо, я сегодня не одна ;)

В продолжение стиха “Летнее“

Мы рассекали по небу бесследно,
Не оставляя белых полос.
Ветер запутывался в листьях деревьев
И в прядях волос.

Мы мечтали и громко смеялись
От масштабов и возможных побед
Я хотела выше.
Ты – дальше.
И, конечно же, я помню,
Во что ты был одет.

Полет сдувал всю пыль с наших крыльев.
Мы смотрели вниз и твердили: пусть говорят.
Мне до сих пор нравится твоя улыбка.
А тебе – мой взгляд.

14.11.2017