Гуртожиток – це “общага”,
У нього – лише переваги,
Адже народ з усього світу
Живе тут і зимою, й літом:
Не дивлячись на день і час,
Тут анекдотів є запас,
Та й щоб від скуки не пропасти,
Студенти ходять в гості часто:
А там навчання пропливає
Хоч без конспектів, але з чаєм :).
Тут є і вахта, і СБ,
Є Брітні Спірз, “Rammstain”, “Любе”,
Плюс курсові, всі лаби й книжки,
Знайти тут можна із надлишком.
Медиа-версия этого стиха находится тут:
[download id=”35″]
Какое счастье –
Быть по жизни с тем,
С кем хочется.
И вместе проганять
Из будней
Одиночество.
Не плакать от любви неразделённой.
И покорять вдвоём все горы и все склоны.
Какое счастье –
Знать и быть любимым кем-то.
И две судьбы связать единой лентой,
Так крепко, чтобы на всю жизнь.
Навеки.
Делить и слёзы, и улыбки, и утехи.
Всё поровну и ровно на двоих.
Любовь благодарить за каждый миг…
Какое счастье –
Верить, ждать и дожидаться
Любовь по жизни ощутить.
Хотя бы вкратце.
Ну а ещё – что в жизни есть главней:
Просто быть вместе в серости всех дней.
И чтоб ни беды, ни разлука, ни печали.
Той Вашей ленты никогда не развязали…
Рассказать тебе о КПИ?
Ну, что же, слушай.
Только сразу говорю:
Он – самый лучший.
Среди наших украинских универов.
Он для них пожизни был всегда примером.
Але найголовніше з того всього, що я знаю: це місто може стати рідним для моєї душі. Усе необхідне для цього у Львові є.
Я закохалася.
І слів не вистачає.
Розгублено дивлюся на твій слід.
У моїй пам’яті.
Щоразу виринають години із тобою.
Мов граніт
З якого зроблені твої несірі стіни.
Закарбувалися і в’їлися в думки
Оті всі площі, вулиці і вікна
А ще твій дух.
Мій рідний край!
Моя земля, як тебе не любити:
Твоя краса – небо, поля,
Cині волошки в житі.
Я є з відомих всім Прилук,
Cтарого міста-града,
Я – прилучанка,
Oсь тому цій честі дуже рада.
Його портрет: в руках «Кобзар»
І сам він – символ, проповідник,
В карих очах туга і жаль
За нещасливих і за бідних.
За всіх людей, за наш народ,
Що в ті часи був розіп’ятий,
А він не міг на це дивитись,
Не міг він просто промовчати.
Тож, слава Богу, що писав
Правду у віршах, думки в прозі
Він подавав усім надію,
Хто йшов по визвольній дорозі.
Скидав кайдани, він – бунтар
Один серед людей безсилих,
Та вистояв, в його віршах
Пани, царі вогнем горіли.
Тому він був поет народний,
Життя було, як і в усіх,
Були печалі, були біди,
Та жив і виживав, як міг.
Глибокі зморшки на обличчі
Це є роки заслань, неволі.
Це – ніби струни його кобзи,
Де життям в змаганні доля.
А він – Кобзар, поет, художник,
Звичайна і проста людина.
Шана, подяка Україні
За гордість. За такого Сина…
2000
Про неї сказано, і скажуть ще багато.
Про неї знають, і дізнаються ще всі,
Адже вона – єдина наша мати
В усіх здобутках, славі і красі.
Хай є проблеми. В кого їх немає?
Хaй є пороки – кожен має їх.
Та вона – мати і про це всі знають,
Тож треба поважать батьків своїх.
Просвіта – наша берегиня,
Розширює наш рід і нині
Освячує, будує, славить
Свої краї, свою державу.
Вона не забуває предків
І зараз їй в житті нелегко
Тому допоможіть їй, люди!
А Вас “Просвіта” не забуде…
2004
Ви – Українці!
Тож будьте достойні цього.
Це є звання,
До якого нема що додати.
Ми усі – браття і сестри.
Ми – сила… Народ!
І поєднали в собі
Схід
І гори Карпати.
Нас не зупинять,
Бо ми усі разом йдемо.
І побратались
В неспинній свободі Майдану.
Вибір всіх нас:
Помаранчевий шлях перемог.
Разом!
Бо ми – це народ.
Ми – прості громадяни.
Так!
Ми сказали,
Бо сили немає терпіть.
НАШ час прийшов
І пора вже настала для бою.
За Україну,
За чисту небесну блакить,
І за народ…
Що свободу веде за собою.
Очі відкривши
У сяйві небесних зірок,
Бачим – мільйони героїв
Зріднились в єдине…
Ми – Українці.
Тож будьмо достойні цього!
Слава всім нам!
Хай святиться ім’я України!
2004 рік
Ти звик до моїх сліз.
А це багато значить.
Ти звик, що мої сірі очі плачуть
І слів не відчуваєш глибину.
Якби я мала душу кам’яну
Мене б це ані трохи не гнітило…
Тих сліз би не було.
Ти чуєш, милий.
І я була би зовсім не така.
Мы точно встретимся.
Ты слышишь?
Не знаю где, когда и как…
Может в тот день
Дома и крыши
Утонут в солнечных лучах.
А ты, всего лишь улыбаясь,
Меня от всех проблем спасешь…
Хотя, я точно ведь не знаю.
Может в тот день
Нас свяжет дождь,
Который город весь намочит…
И мир весь лишь собой зальет!
Хоть небо будет в серых клочьях.
Но нас вдвоем укроет зонт.
А может это будет вечер.
И красно-огненный закат
Зажжется.
Я тебя замечу…
Но тут же, опуская взгляд
Пойму, что чем-то мы похожи.
Мне хватит только твоих глаз.
Вокруг – дома и мир прохожих
Которым будет не до нас…
Но мы все это не заметим,
Нам будет тоже не до них
И только старый добрый ветер
Нас потревожит в этот миг…
Мы точно встретимся.
Я знаю.
И встречи попрошу у звёзд,
Их свет все небо озаряя
Тебя со мной вдвоем сведет.
2005
Ты подумал – я покорена.
И пошел искать другие скалы.
Ты подумал, что я в мире не одна.
И не отвечаю идеалам.
И таких, как я найти легко
Нас ведь сотни. Даже миллионы.
Уходя ты помахал рукой…
И ушёл искать другие склоны.
Об одном забыл ты, дорогой.
Что я тоже ждать тебя не буду.
Уже скоро в жизнь войдёт другой.
Появившись вдруг из неоткуда.
Он полюбит лишь за, то что есть.
И полюбит то, что я имею…
Недостатков моих много. Их не счесть.
Только он простит мне мои мысли и идеи.
А вот я ему на то в ответ
Дам свой ключик от души и сердца.
Буду с ним вдвоём встречать рассвет
И от холода мы вместе будем грется.
Буду ему верна и нежна
Ну, а он мне будет самый-самый.
Ты мне дал понять – я не нужна,
Даже не сказав того словами.
Но поверь, ты пожалеешь и не раз.
Видно жизнь людей показывала мало…
А пока что – уходи из моих глаз.
И ищи себе другие скалы.
2004