А коли набридає буденність і брудний асфальт, треба прагнути неба. Виглядати у вікна. Медитувати із спогадами позаземної блакиті. Звідти приходить до нас сонце. Там є свобода для вітру і птахів. Туди відлітають душі тих, хто прожив достойне життя. І саме будучи з небом удвох ніколи не відчувається самотність… Я в це вірю.
Купи собі стару іномарку,
Заживи нарешті як людина.
Постав броньовані двері.
Хай думають,
Наче є що берегти.
За тим, про що і як розмовляє людина, можна визначити, які книжки вона прочитала за життя. Зазвичай, політики і домогосподарки читають мало. І ті, і ті мотивують це нестачею часу.
А коли на фермі припікало весняне сонце, ми не виходили із тіні.
Ми вели своє тіньове життя аж до моменту, коли сонце достигало повністю. Надвечір воно ставало оранжево-червоним і звало нас іти смакувати його надвечірні промені. Уже не такі палючі, як то було вдень. І я не знаю, хто придумав назвати корову йменням Красуня. Але я знаю, що та людина була поціновувачем прекрасного.
Насправді, збірка моїх віршів про кохання “Лише до безтями” живе своїм життям уже декілька місяців. Є навіть люди, які її тримають у своїй мобільній бібліотеці (так мені сказав Гугл із своєю статистикою). Однак, як пишуть гуру усіляких мобільних додатків – треба, щоб лінк на мобільне творіння муляв людям очі. І тоді вони навіть заради цікавості захочуть його завантажити.
Думок своїх про тебе не спиню,
Оп’янена твоїм вчорашнім післясмаком,
Я вічуваю під ногами мов стерню.
Рабство думок про тебе
Огорнуло мене м’яко.
Щасливий
Пацюк зі стайні королівської
Вівсом обгодованої.
Такий овес
Є у мріях дітей Ефіопії
На сніданок.
Вони не обділені
Хіба що пустелями,
А вночі – зорями.
Радість вівса зранку
Солодка.
Але для них ще не знана.