П’ятою стіною буде стеля
Безвіконний вибілений пласт
У таких огранених пустелях
Пропадає безвісти наш час…
А я хочу, щоб було не марно.
Хочу змісту.
В формах чи без них.
Вірю у спадковість дій.
І в карму,
Що в історії невидимій моїй.
П’ятою стіною буде стеля
Безвіконний вибілений пласт
У таких огранених пустелях
Пропадає безвісти наш час…
А я хочу, щоб було не марно.
Хочу змісту.
В формах чи без них.
Вірю у спадковість дій.
І в карму,
Що в історії невидимій моїй.
Из окон высыпались цветы
И гронами в воздухе висли.
Мы вырывались из мирской суеты
И дарили друг другу свои мысли.
Мы наивничали, что мир справедлив
И строили свои безумные планы.
А потом дождь их собой залил.
И дальше с нами шёл постоянно.
Вечерами.
И дни напролёт.
Под зонтами мы говорили о чувствах.
И спешили куда-то вперёд.
Не думая о грустном.
Лето, 2017
Кольцо на безымянном пальце много значит:
Что с нетерпеньем кто-то ждет тебя домой.
И чувства от нее свои не пряча
Ты называешь эту Женщину женой.
У вас есть то, о чем мечтают двое
Только сбывается такое не у всех.
У вас есть то, чему завидовать не стоит
И брать на душу столь тяжелый грех.
Но все же много хочет быть на ее месте.
А кто-то думает украдкой о твоём.
Ведь нет на свете лучше слова “вместе”.
И нет роднее слов “семья” и “дом”.
Я отрекаюсь от мыслей таких порочных.
Что профиль твой навеял вглубь души
И вспомню лишь когда-то, между прочим
Что ты – особенный.
И очень хороши
Сиянье глаз твоих, души,
Приятный голос.
Таких столь трудно в жизни всем найти.
Лишь одно “но” –
Что ты уже не холост.
А значит – нам с тобой, увы, не по пути.
2007 рік
Вже осіннє відсиріло небо
В надкаштанній туману імлі
Видно тільки дахів гострі ребра.
І поміж ними – прожилки землі.