Сіре небо і краплі вітряного дощу, який летів у всі боки, здавалося б не обціяли нічого хорошого цим липневим днем.
І тут я зайшла в Гугл та написала перші рядки свого вірша “У ній щось є“.
Було багато цікавих пошукових результатів, але я напишу лише за один…
А я у гай ходила, по квітку ось яку ;)… Інколи щось химерне і цікаве вривається в наші життя просто обабіч тротуару, по якому ходимо щодня. Варто лише уважно придивитися.
На своїй Facebook сторінці я уже писала про неї, але вирішила ще й тут розмістити. Щоб не забулося і не зникло під тонами новин, фотографій котів, чиїхось думок і рутинних оновлень цієї соціальної мережі. Адже ця історія варта того, щоб люди її читали і розуміли, наскільки різним є світ навколо нас.
Якщо перейти по цьому лінку, то можна прочитати історію Юлії Попової. Точніше, сповідь про її мікрокістозну лімфатичну мальформацію обличчя і життя з цим діагнозом. Я можу уявити скільки сил, часу і роздумів у неї зайняло написання своєї автобіографії у формі цієї статті. Більше того, скільки “за” і “проти” було зважено, щоб взагалі почати про це говорити. Але вона – молодець, змогла пересилити себе і написала.
Її розповідь від першої особи є дуже потрібна і корисна усім, хто є в чомусь “не таким”. Я на своєму життєвому прикладі знаю яке це відчуття, коли на тебе дивляться як на якогось піддослідного кроля – із цікавістю і огидою водночас. Бо вони таких раніше не бачили і при цьому, побачене їх не сильно порадувало, а швидше засмутило…
Одним словом, читайте. А ще – не здавайтеся. І, звісно ж, не вірте усім тим, хто в вас не вірить.
Трішки потерпи.
Десь через місяць уже не так болітиме.
І ти дивитимешся на нього очами ситими.
Ти уже звикнеш без нього ранком снідати.
І засинати без його слів.
Тоді мені хотілося померти
В той вечір…
Прямо там серед усіх.
Ті кадри пам’яті, здавалося б, вже стерті.
Та час безсилий і забути їх не зміг.
Тоді я лиш страждала і дивилась.
Я бачила…
Та й ти це не ховав.
Найгірше все
В оту безжальну мить здійснилось.
Як ти її у губи цілував.
Добрі люди мене неодноразово питали про неї, про мою збірку віршів. А мені все не вірилося, що то є потрібним. І от в один прекрасний день, нарешті повірилося.
І я вирішила вчинити так, як робила Хілларі Клінтон у своїй передвиборчій кампанії (Дональд Трамп так не робив, бо тоді б його банківські рахунки почервоніли від сорому ;)). Так само вчинила Вікіпедія, щоб її сервери не померли своєю розумною смертю. І, до речі, так зробив британський The Guardian, щоб їх журналісти не були голодними та сумними.
Скажу чесно: мені звітують про моїх читачів. Оті усілякі Гугли понапридумували таких різних засобів, щоб рахувати відвідувачів, а тоді ще й дають загальний опис моїх читачів.
Так-от, щоразу після перечитування такого звіту мені хочеться ще більше писати. І справа навіть не у кількості людей, які мене читають (сама ледве вірю, але більше тисячі читачів щомісяця).
Цікавішим для мене є розуміння вас, тобто людей по той бік екрану. Відчуття настрою та душевного стану. Але я не збираюся писати вам суху статистику і поливати мокрою аналітикою. Навпаки, хочу написати всього лише один факт, який мене дуже вразив і надихнув.