У 20, 30 чи 40 років усі думають,
що ці слова точно не про них…
Пожалуюсь – плохо остаться без дела, даже в старости. Вроде бы есть ещё силы, но уже знаешь: конец близок, будущего нет. Значительного дела не сделаешь. Остаются размышления и прошлое.
М. М. Амосов “Голоса времён”
Спочатку ці слова здалися мені неправдою. Але після декількох повернень у місця свого життєвого щастя виявилося, що так воно і є…
Ніколи не повертайтеся у місце, де були щасливими. До тих пір, поки ви це робитимите, воно залишатиметься живим для вас.
Агата Крісті
Never go back to a place where you have been happy. Until you do it remains alive for you.
Agatha Christie
Одного разу я зрозуміла, що настав мій час дотягнутися до зірок.
Правда, година була досить денна і сонце світило дуже яскраво.
Тому можна було вже починати панікувати … типу, ну, не судилося до небесних світил дістатися і все.
Проте, мій здоровий глузд все-таки переміг :).
“Не дочекаєтеся, усі зірки і звьозди, я вже на підході”, – подумала я.
Дістала увесь свій зірковий арсенал і обхопила його двома руками так, що існувала загроза зміни магнітного поля їхніх орбіт :)
Чесно кажучи, Сонце у ясному небі теж було здивоване такому повороту подій :).
Однак, факт залишається фактом: моє перше тренування у дотягуванні до зірок відбулося успішно, тож тепер я знаю, що це зовсім не складно.
Варто тільки дуже захотіти і робити все можливе, щоб у зірок просто не лишилося іншого вибору окрім як летіти до Ваших обіймів :).
Я писала ці слова на водограях,
Віддавала все хмільній воді.
І отам, де небо чисте і безкрає,
Я писала хмарами тобі.
Я піском в пустелі, в буревії,
А вночі під золотом зірок
Не утрималась. Окрилено в надії
Написала свій простий рядок…
На днях поспілкувалася з пятирічним, але дуже серйозним хлопцем.
Кажу чесно – мені сподобалося спілкування з ним.
Рідко вдається так щиро поговорити :).
Він сказав, що стане звісно ж футболістом.
Я йому повірила, адже він взявся мені пояснювати чим відрізняється червона картка від жовтої з виглядом фахівця своєї справи.
І от як тільки наша розмова набрала хорошого темпу і ми вже майже перейшли на тему улюблених футболістів, я випадково запитала чи ходить він у спортивну школу.
На моє просте питання він так само просто відповів, що ні.
Адже у його далекій полтавській провінції (з точки зору Києва, звісно :)), немає спортивної школи.
А найближчого його друга привозять до бабусі-сусідки дуже рідко…
Тож дитина мені пожалілася, що нема з ким і в футбол пограти.
Я впевнена – таких хлопчаків на ту провінцію точно з десяток набереться. Якраз на футбольну команду!
Тому в мене миттєво виникла мрія № 3.
Хочу, щоб у невеличких містах і селищах міського типу працювала хоча б одна спортивна школа.
Бо куди дітися оцим дітям із талантами плавців, спринтерів і футболістів, які плавають лише влітку в озері, бігають лише на вулиці і грають у футбол зі стіною?
Тому мрію.
Хоча б по одній…
От буває таке, що ніколи і вгору глянути.
Треба і туди встигнути, і сюди.
І навіть коли вже знайдеш мить, піднімеш голову догори, а тут бац – і звідти на тебе теж падають вони – улюблені справи :).
Чи може і не такі вже сильно улюблені…
А може і не падають, а плавно спускаються на повітряних кульках :).
Але ж їх суть залишається незмінна і скільки не пий чаю з цукром, солодшими вони не стануть. Тож, нічого вдіяти не можна.
Недарма ж робота (наука) співає “Полюби меня такой, какая я есть” :).
Тож щоб вижити в цьому світі лишається тільки одне: змиритися з її (тобто роботи) капосним характером, не лінуватися, і терміново рятувати себе, і починати розгрібати завали і замети на столах і у і-мейлах.
Пішла і я брати необхідні знаряддя. Ще побачимо хто кого :)
Понеділок в поміч!
In English