Пусть будет трудно
Ты с тоски
Хоть волком вой,
Но изменяться под кого-то
И не думай.
И принципы свои
Любой ценой
Побереги.
Они тебе отплатят суммой
Пусть даже
Не из помятых купюр,
А из каких-то
Чисто личных побуждений.
И жизнь твою
Легко осветит абажур.
А не сплошной
Холодный свет
Из чьих-то мнений.
Легко не будет.
Ведь никто не обещал.
А повезет ли?
Ты спроси в кофейной гущи.
Но знаю я одно:
Вершины скал
Способен покорить
Лишь вверх идущий.
Август, 2011
Можливо листівка.
І згадка у профілі посмішки.
І ще трохи радості випитих келихів вин.
На жаль, уже вкотре
З мого життя йдуть справжні постаті.
Яким не знайти
Рівнозначно яскравих замін.
І завтра настане вже іншим.
Звичайно настане.
А потім – і келихи, й люди
Проте вже не ті.
Я фото усміхнене
З памяті мовчки дістану
На них ми щасливі.
І хочеться, щоб як тоді
Було трохи тепло
І серце чомусь защеміло
Бо знаю – не буде
У мене вже більше
Людей отаких.
Із ними у чорному
Ми віднаходили біле.
Хоча цілий світ
Нам повірити просто не міг.
Хоча, що той світ?
Коли дружнє плече було поряд.
Зникали не раз
Негаразди в моєму житті.
Листівки і келихи будуть.
Хай навіть не скоро.
Адже не замінні для мене
Всі люди оті…
2011 рік
Значить ідемо ми ввечері. А на вулиці – дощ, понеділок… І під гору.
Краєвиди гарні, проте дерева, які їх закривають – все рівно вищі.
Нічого. Ідемо далі. Ми все бачимо.
А розмови? Та як завжди, жіночі.
Про почуте, побачене і прочитане.
Хоча найпильнішим мій погляд ставав, коли говорили про уже відчуте і бажане…
У тому ми проявляємося. І жінки, й чоловіки.
Бо минуле показує до чого ми звикли, а майбутнє – чого прагнемо.
Варто тільки слухати уважніше…
А ще сьогодні я остаточно утвердилася у тому, що парасольку ми ділимо тільки з невипадковими людьми.
Монолог простої жінки із перукарні,
який я присвячую самим пропагандованим
і модним видам остервеної жіночої поведінки
Дівчина має бути ясочкою.
От мій чоловік каже нашій дочці: ідеш по центру – іди з гордо піднятою головою. Без пихатості, але в міру недоступно. Щоб будь-хто не доступався.
А вдома інакше. Не бійся зайвий раз показати своє тепло домашнім.
Іще краще – привчи себе світити. Бо у дім, де є сонячність, завжди хочеться повернутися…
Стоїть Олімп
Із сотень тисяч книг
Дорога від підніжжя
До вершини.
І світ утратився б.
А може навіть зник,
Якби не їх багатотомні покоління.
Бо кожне із написаних там слів.
Рождалось в мудрості,
А деякі – у муках.
Ця тема неодноразово ставала предметом місцевих обговорень. Референдуми не скликали, але трохи слів з цього приводу було :)
А сьогодні теорія очікування мені наснилася.
Кажуть, що Менделєєву Д.І. також його таблиця явилася вночі :).
Але ж там таблиця – накреслив і радий. А тут – широка філософська категорія :).
Тому я змушена писати все в такій ненауковій формі як встигла занотувати. Це моя теорія великого очікування.
Отже, якщо ви очікуєте, то таке чекання повинно бути…
У слона – слоненя. У ведмедя – ведмежа. А у зебри… зебреня :)?
Такий рідко вживаний біологічний термін… Тоді, певно, краще вже називати його зебрятко :)))
Одним словом, схоже, що в українській мові намічається явна зеброва прогалина :)…
Люди з’являються у нашому житті для того, щоб під їхнім впливом ми себе змінили.
Хтось спеціально або підсвідомо навчає нас правильно говорити/писати/думати, інші – вчать нападати і оборонятися.
З кимось ми бігаємо і намагаємося правильно дихати.
Треті вчать почувати. Адже не піддаватися черствінню під висушувальною дією буденності – це зараз справжня наука.
Дехто дає нам уроки боротьби з власною гордістю…
Не факт, що завтра ці люди так само матимуть місце у нашому житті.
Тим більше нічим не підтверджується правильність їхньої позиції під час такого «навчання».
Проте одне хороше, що залишається поза сумнівами – це наслідки.
От що було б якби люди не придумали смайликів?
Та я навіть не можу собі цього уявити!
Тоді б усі мої повідомлення, смски та інші прояви творчості мали якісь крапкові закінчення.
І взагалі стали б тоді якимось беземоційним текстом.
А так – наставив дужок та двокрапок – і вже видно що та як :)
Тому особисто я неймовірно рада, що у моєму житті існують смайлики.
Адже завдяки їм усі, кому я хочу подарувати посмішку, отримують її у безпосередньому і найщирішому вигляді :).
Сумніви всю душу обплели.
Краще б то були квітки барвінку…
І свою невтішну пісню завели,
Затягнули
Аж занадто дзвінко.