Ще зовсім недавно я писала вірш про те, що осінь чекає листопада, а сьогодні зрозуміла, що завтра – зима…
Ну от і все. Вже завтра стане білим. Усе, що вчора було дивно золотим. А я ж іще в парку не находилась.І не надихалась осіннім і п’янким Тим листопадовим вологим ароматом Не віддалась любові у полон. Під місяцем у тисчі каратів У замку з кленів і каштанових колон.
Не надивилася на жовте і сліпуче І не зустрілася із мріями всіма. Прощай же, осінь. Час спливає неминуче. Як і моє життя… А завтра вже зима.
Українська культура 90-х – це перш за все Сорос, так-так, старий-добрий Джордж, святий Миколай українських митців, котрий залазив через забиті сажею комини до офісів вітчизняних видавництв і галерей і лишав на директорських столах гранти, транші та різну іншу гуманітарку, там – згущене молоко, армійські американські шкарпетки, мило, яким ніхто не користувався, і спирт для протирання хромованих деталей, який усі вживали не за признченням; проставляв продажнім поетам України шенген у паспорти, робив українським кураторам пластичні операції, аби вони могли виїхати на чергове бієнале, давав хабарі українським чиновникам, аби вони мали можливість і надалі боротися із його шкідливим впливом на місцеву молодь, одним словом, Сорос – це тіньовий міністр культури молодої незалежної республіки…
Сергій Жадан “Моя культурна революція” (зі збірки “Трициліндровий двигун любові”)
Інколи мої гості мене приємно радують, що аж писати хочеться
Оце вирішила подивитися статистику гостей мого сайту…
Чесно кажучи, коли я побачила, що одна особа сьогодні передивилася 199 моїх творів і при цьому це був не пошуковий бот (перевірила спеціально :)), то мені стало дуже приємно. Дякую Вам, усі мої читачі – і ті, хто дивиться одну сторінку, і ті, хто дивиться 199 сторінок :).
А ще, звісно ж, відвідувачу із приємним логіном Tet особлива подяка. І за Асадова, і за чай :)
PS: а ще дякую Яндексу за те, що прогулявся сьогодні моїми сторінками цілих 239 разів :)
Деточка, да ты ведь влюблена
Не смущайся. Все равно это заметно.
Ведь когда во всех людей уже зима,
У тебя в улыбке – лучик летний.
Очень видно, когда ты сама себе
Улыбаешься, читая молча книгу.
И заметно твой мечтами полный взгляд…
А ещё, когда вокруг всё очень тихо.
Слышно, что душа твоя поёт.
Так легко.
И день стаёт вдруг ясным.
А дожди с туманами – не в счёт.
Влюблена…
Это так мило и прекрасно :)!
Сьогодні я зрозуміла що таке “річ в собі“, про яку писав Емануїл Кант. Це – моя мишка від ноут-бука :). Звучить дивно, але це – правда.
Бо вона у мене працює в якомусь цікавому режимі.
Вірніше, час, коли моя мишка від ноут-бука надумається не працювати передбачити нереально.
І саме головне – я не знаю що на неї так впливає!
Може то погода.
А може це якісь-там дівочі настрої (вона у мене вся така гарна, червона із велюровим покриттям :)), а може то наявність сусідських мишаків так діє :).
Уже і говорила з нею, вже і пряничками піддобрялася, і балконом лякала – не допомагає :(.
Одним словом, якщо у когось є засоби впливу на мишку ноутбукову фірми А4Тech, пишіть :)!
PS: тепер по суті. Хочу я свою “річ у собі” присмирити трохи, і примусити попрацювати на благо Батьківщини і просто дівчини Марини :).
Думаю, що це проблема або з ЮСБ портом або з драйверами мишки (нещодавно переустановлено Windows).
Але щоб не травмувати ніжну дитячу психіку мого ноута, прошу всезнаючих компютерщиків: допоможіть порадою, від чого може час від часу не працювати мишка (не реагує курсор)? Дякую.
Взагалі-то мене думки про Новий рік чомусь почали атакувати ще на початку листопада… Подумалося, що час швидко біжить. Навіть не біжить, а просто здає стометрівку на секунди :)
Тому хочемо ми цього чи ні, але він точно буде. Він – це Новий Рік :)
До речі, про це все більше свідчить бажання моїх гостей бачити сайт у новорічному вигляді. Ви ж знаєте, що для мене бажання людей, які приділяють увагу моїй творчості не підлягає обговоренню, а лише виконується :). Тому це теж скоро буде.
Дощило темними дощами. Холодним вітром крило світ. А я дивилась до безтями На далі чорний оксамит. Не видно обріїв. Простори. Горіли вікна. І мости здавалось поєднають скоро…
Говорят, не повезёт, если чёрный кот дорогу перейдёт… Отаке 13 листопада, п’ятниця
Оскільки сьогодні, у п’ятницю, 13-го жоден чорний котик не перейшов мені дорогу, усі жінки ішли назустріч лише з повними відрами, встала я з правої ноги та ще й з балконів усякі непристойності не падали – смію заявляти, що:
Не така страшна п’ятниця, 13-го як про неї пишуть… А якщо для когось вона виявилась такою – не сумуйте, завтра обов’язково настане субота, 14-те :).
Великий плюс. Коли у п’ятницю, 13-го щось не вдається, то дуже легко шукати причину невдачі: будь то провалений проект чи просто “стрілка” на улюблених панчохах… Винна все вона – п’ятниця :)
По-моїм скромним прогнозам, гірше від п’ятниці, 13-го може виявитись понеділок, 16-те. Адже усю невиконану роботу переклали саме на цей не-тринадцятий день… Думаю, що скоро усі будуть лякатися саме цього шістнадцятого дня :).
Але не зважаючи на все, пятниця, 13-те дозволяє усім трудящим вимкнути будильник і забути про слово “робота” рівно на два дні. З чим я Вас і вітаю :)
Париж – місто неприступне. Закохатися в нього з першого погляду – все одно, що закохатися в модель з обкладинки журналу, котра, хоч і посміхаєтсья звабливо та приязно, однак, друже – не тобі.
Тому не варто, не варто закохуватися в Париж, перебуваючи в ньому на три-чотириденних гарячих путівках…
Любко Дереш “Есеї” (зі збірки “Трициліндровий двигун любові”)
Не перевелися ще в нашому місті будинки, де на дверях встановлені кодові замки.
Звісно, про те, що останнім віянням моди є домофони і відео-домофони ми писати не будемо.
Адже навіщо ускладнювати життя, коли легким натиском трьох кнопочок двері відчиняються самі? :).
Ще більше я полюбила кодові замки сьогодні, відвідавши одну з таких 5-поверхівок із “кодованими” дверима.
Мне надоели разговоры, сплетни, склоки
И эта зависть…
Непонятные упрёки.
И эта спешка.
Надоело жить-бежать.
По кругу “дом-работа” и опять…
Кому-то что-то вечно сделать должен
И понедельник с пятницей похожи.
Мне надоела подковёрная игра
По коридорам.
С самого утра
По телефонам
Тает жизнь моя в минутах.
Мне надоели все стандартные маршруты.
Но широко глаза на мир открыв
Я понимаю – нет альтернатив.
И в сущности не здесь,
Так где-то там
Жизнь так же льётся
В сериях из драм.
И в многотомниках неписанных комедий.
Мне надоели джентельмены, также леди.
Что высоко себя наверх несут,
Но падая их встретит не батут,
А жёсткий и протоптанный асфальт.
Но их урок таков.
Их мне не жаль.
Лишь жаль того, что жизнь моя идет,
Проходит в тысячах надуманных забот.
Оставив сотни планов позади.
Сердце сжимается так трепетно в груди.
От мысли, что не в этом жизни суть.
А эти годы…
Мне уже их не вернуть.
