Прочитавши його біографію, важко сказати Едуарду Аркадійовичу Асадову щось всеосяжне і настільки глибоке, як він того заслуговує. Але мовчати не можу.
Я знала, що був такий поет Асадов. Але я не читала його віршів. А ще я читала багато чудових віршів, які були без зазначення авторства. Адже я їх читала у зошитах-щоденниках молодості моєї мами…
І от завдяки одній прекрасній людині (сіро-зелені очі якої зараз, напевне, посміхаються :)) я зрозуміла істину. Ті давно знайомі для моєї душі вірші, які я читала, були творами саме Едуарда Аркадійовича Асадова.
А потім я прочитала інші його творіння.
А тоді в Інтернеті знайшла ще сайти з його віршами…
І на завершення я зрозуміла одне – після цього всього у мене зявилася сміливість опублікувати деякі свої твори, які я раніше складала у шухлядку, передбачаючи нерозуміння і осуд.
Моє зізнання Едуарду Аркадійовичу
Завдяки Едуарду Аркадійовичу і його життю я стала сміливіша. Рівно на стільки, щоб без остраху зізнаватися і писати в таких обсягах як хочеться.
А ще цей випадок підтверджує, що усі люди в нашому житті мають певну роль і місію. Донести нам щось. Відкрити нове. Або повязати існуючі явища чи людей…
Я дякую Едуарду Аркадійовичу Асадову за те, що він надихає не здаватися і вірити. Він втратив очі, але його душа була всевидюща. І хоча він не бачив світла сонця будучи двадцятилітнім і аж до старості, але найкрасивіші вірші він написав саме у цей темрявний період.
І на завершення мого зізнання у любові до творчості Едуарда Асадова, хочу опублікувати тут один з його віршів. Російськомовний, бо іншими мовами він не писав. Вірш називається “Как много тех, с кем можно лечь в постель”. Коли я писала свій вірш про кохання “Коли прокинусь” – я не знала цього вірша, але думки мої по суті перегукуються з тим, що відчувалося Едуарду Аркадійовичу.
Как много тех, с кем можно лечь в постель
Как много тех, с кем можно лечь в постель,
Как мало тех, с кем хочется проснуться…
И утром, расставаясь улыбнуться,
И помахать рукой, и улыбнуться,
И целый день, волнуясь, ждать вестей.
Как много тех, с кем можно просто жить,
Пить утром кофе, говорить и спорить…
С кем можно ездить отдыхать на море,
И, как положено – и в радости, и в горе
Быть рядом… Но при этом не любить…
Как мало тех, с кем хочется мечтать!
Смотреть, как облака роятся в небе,
Писать слова любви на первом снеге,
И думать лишь об этом человеке…
И счастья большего не знать и не желать.
Как мало тех, с кем можно помолчать,
Кто понимает с полуслова, с полувзгляда,
Кому не жалко год за годом отдавать,
И за кого ты сможешь, как награду,
Любую боль, любую казнь принять…
Вот так и вьётся эта канитель —
Легко встречаются, без боли расстаются…
Все потому, что много тех, с кем можно лечь в постель.
Все потому, что мало тех, с кем хочется проснуться.
Как много тех, с кем можно лечь в постель…
Как мало тех, с кем хочется проснуться…
И жизнь плетёт нас, словно канитель…
Сдвигая, будто при гадании на блюдце.
Мы мечемся: – работа… быт… дела…
Кто хочет слышать- всё же должен слушать…
А на бегу- заметишь лишь тела…
Остановитесь… чтоб увидеть душу.
Мы выбираем сердцем – по уму…
Порой боимся на улыбку- улыбнуться,
Но душу открываем лишь тому,
С которым и захочется проснуться..
Как много тех, с кем можно говорить.
Как мало тех, с кем трепетно молчание.
Когда надежды тоненькая нить
Меж нами, как простое понимание.
Как много тех, с кем можно горевать,
Вопросами подогревать сомнения.
Как мало тех, с кем можно узнавать
Себя, как нашей жизни отражение.
Как много тех, с кем лучше бы молчать,
Кому не проболтаться бы в печали.
Как мало тех, кому мы доверять
Могли бы то, что от себя скрывали.
С кем силы мы душевные найдем,
Кому душой и сердцем слепо верим.
Кого мы непременно позовем,
Когда беда откроет наши двери.
Как мало их, с кем можно – не мудря.
С кем мы печаль и радость пригубили.
Возможно, только им благодаря
Мы этот мир изменчивый любили.
Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло ?
