Я люблю тебе за красиву душу.
За можливість перебування
Просто поряд.
Твоя посмішка мої сльози сушить.
Від твого проміння тануть сніги мого горя.
Розчиняється час
Просто від твого голосу.
І хто зна скільки ще
Це все триватиме.
Я називаю тебе просто:
“Моє золото”.
Я люблю тебе за те,
Що ти робиш нас обох крилатими.
“Використає
І викине тебе як непотріб.
І ти лежатимеш на життєвому узбіччі…”
Повчають тебе.
Але щось всередині
Каже, що ти зовсім не проти.
І, що це взагалі
Не його примхи чоловічі…
А твоє рішення
Нарешті бути щасливою.
Бути із кимось.
Бути неодинокою.
І тебе, в принципі,
Нічого не стримує.
Набрид уже цей стан
Умовної правильності
Та порожнього спокою.
Я хочу знову співу магнітол,
Вітрів супутніх.
І відсутності заторів.
Тебе.
Як завжди:
З кілометрами розмов,
Із паузами довжиною
Аж до моря.
На фоні краєвидів
І мовчань.
Ми їдемо туди,
Де ми – не гості.
Світу не треба твоя глибина.
Закривай уже свого Андруховича і Жадана.
Їж безглютенове*.
Пий лактофрі.
І нарешті викинь свої улюблені джинси старі.
Так, вони лишаться у твоїй пам’яті.
На фотокартках і у митях,
Коли ти смакував жменями
Моменти незабутні
І соковиті.
Але зараз це неактуально.
Вибач, але мода вже не та.
Коли я ходила у басейн ЦСКА у Києві, я бачила дуже багато жіночих тіл. Жіночих історій, можна сказати.
Там були жінки спортивні та не дуже. Були жінки зі шрамами після “кесаревого”. І ті, хто поборов рак молочної залози. Були також з татуюваннями і пірсингом у дуже приватних місцях.
І це при тому, що я ще не дуже вдивлялася.
Але, ідучи від шафки для речей номер 1 до душевої кабінки номер 20, треба було пройти добрих метрів п’ятдесят. Тож за ці п’ятдесят метрів бачилося різне.
Взагалі, у басейні ЦСК усе було дуже публічно і у великих масштабах. І при цьому звісно ж без дверей! Бо справді, навіщо у душевих кабінках двері, що за секрети тут, думали, напевно, ті, хто проектували…
П’ятого березня їй виповнилося “неважливо скільки”. І ми разом з нею посміялися і вирішили далі цю тему тролити як тільки можна. Бо що ж залишається робити іще?
Про те, як робити ботокс, акрил та силікон напише хтось за мене. А от про реально життєве – то ось, тримайте.
Уся правда без цензури.
Мене рятує кофеїн
І трохи віри.
Народженої від людей,
Що не здались.
Вони ідуть,
А попід їх канатом – прірва.
Найголовніше – не дивитися униз.
Це так важливо ким ти працюєш…
І неважливо одночасно.
Є один цікавий приклад.
Люди, з якими я текстово спілкуюся, поділяються на два типи – одні у випадку радості, пишуть: ха-ха. Інші просто ставлять смайлики :)
Є кадри, що голосно сміхом заливаються 🤣, але то виключення, бо мало хто в цьому складному житті може дозволити собі такі емоції.
А у вас що?
Якщо не знаєте, до якої групи усміхнених себе віднести – ось гляньте пару матеріалів на цю тему…
Після того як зустріла підсніжники, я тепер регулярно зустрічаюся з якимись красотами.
От нещодавно побачила ЦЕ.
Тому, користуючись нагодою: польська народна легенда про котики.
Перший раз мені запропонували вийти заміж на першому курсі. Мені було 17 юних років. Я тільки три місяці назад приїхала у столицю із своїх провінційних Прилук.
І тут таке! Кандидат був по соціальних мірках дуже хороший і перспективний. Але… я відмовила.
І не тому, що молоде-зелене.
Сиджу сьогодні на уроці. Позіхаю.
Аж тут моя прекрасна Учителька запитує: “А ти чого позіхаєш?”
А я їй і починаю щось там казати за недоспані ночі та ранні будильники.
Аж тут вона мені каже: “А ти в курсі що за день сьогодні?”