Вірші про природу – це те, звідки все почалося. Тобто, оце писання думок і вражень від життя. Мені було десять років і я так зраділа весні, що написала мій перший вірш. Звісно ж не про кохання, а про красу беріз весною у лісі. Тепер про природу пишу не так часто, але з не меншою любов’ю, ніж у десять років :)
Отак-от просто закохатися у гори, А потім все життя любити їх Смереки із ялицями в покорі А на віддалених вершинах тане сніг.
І очі манить непроглядно гарна зелень. І час спиняється, Щоб глянути й собі На білі хати В горах схованих поселень І на стежини, що блукають у траві.
Там інший світ і навіть сонце, що сідає. Туман долинами Розлого й гордо ліг Отак-от просто закохатися у гори. А потім все життя любити їх
Я продаю свої НФТ вірші. Час від часу я читаю свої вірші на Ютуб каналі. А ще інстаграмлю їх, коли на те є відповідний настрій. Додатково я шлю регулярні телеграми про життя. Бачили? Якщо ще ні, то ніколи не пізно почати це діло
А якщо ви хочете отримати збірку “Хризантемне щастя”, то залиште ваш і-мейл ось тут і лист щастя про збірку прилетить ✉️ ?
Ще зовсім недавно я писала вірш про те, що осінь чекає листопада, а сьогодні зрозуміла, що завтра – зима…
Ну от і все. Вже завтра стане білим.
Усе, що вчора було дивно золотим.
А я ж іще в парку не находилась.
І не надихалась осіннім і п’янким
Тим листопадовим вологим ароматом
Не віддалась любові у полон.
Під місяцем у тисчі каратів
У замку з кленів і каштанових колон.
Не надивилася на жовте і сліпуче
І не зустрілася із мріями всіма.
Прощай же, осінь.
Час спливає неминуче.
Як і моє життя…
А завтра вже зима.
Московских улиц старые дома
И дворики уютные.
И окна.
Клены скрепят здесь,
Как в былые времена.
И ныне тоже
Под дождем московским мокнут.
Я соглашаюсь
Заблудиться на полдня
В районе Нового
И Старого Арбата.
И в парк Леонтиевский время догонять,
Пойду по переулку, как когда-то.
Москва, ты многолика!
Не понять
Всю красоту
На первый взгляд ведь не заметно.
Не предлагай – не соглашусь я променять…
Пусть уезжает в даль Москвы
Трамвай последний
А я пойду
Туда, где Чистые пруды
И, где по-прежнему застенчивы, красивы,
Засматриваясь
В зеркало воды,
Под небом звездным
Замечтались мои ивы.
Я люблю походити дворами,
Підглядаючи сотні картин.
І закохана аж до безтями
В лабіринти з каштанів і стін.
І у київський дух… Він усюди
Від Хрещатика в різні боки.
Хоча дух – це є, перш за все, люди.
А можливо усе навпаки…
Бо люблю за вогні різнобарвні
За зелені корони дерев
Що у будь-яку пору є гарні,
І достойні похвал королев.
Тут є те, що не купиш за гроші
Що в житті додає людям сил…
На Соломянці парки хороші.
І прекрасний осінній Поділ.
Особливо обійми узвозів,
Маріїнські красоти Дніпра.
Ніч весняна іде по дорозі.
Ось верба дуже давня й стара,
Що росте тридцять літ, тридцять весен
І день кожний свій розпочина
Сповідь кажучи
Щиро і чесно,
Що закохана в Київ вона.
У зв’язку із рішучим наступом холодів я вирішила розмістити по-осінньому теплий віршик, який я написала одного осіннього дня 2008 року. Хоча той день був давно, але емоції до сих пір актуальні.
Тож тепер, коли навіть за вікном туман густий, що аж не видно далі власного носа (шуткую, звісно), то я читаю цей вірш. А потім слухаю ще підгітарну версію. Так-так, я ще й музику до цього вірша написала. Бо так уже запала мені в душу оця кленово-золота пора.
І, щоразу перечитуючи цей вірш я розумію, що поганих пір року не буває. Бувають погані оцінювачі пори року… Але ми не з таких! Правда :)?
Ідучи сьогодні по вулиці, я згадала, що я ж у цьому місяці святкую річницю своєї поетичної творчості. Навіть не так… РІЧНИЦЮ СВОЄЇ ПОЕТИЧНОЇ ТВОРЧОСТІ :).
Останнє речення – це не автоповторення, це просто я собі вирішила зробити приємно :). Ну, самі розумієте – самолюбність, егоцентризм та інші подібні речі беруть своє :). Великими буквами видніше.
А ще для глибшого розуміння треба написати кілька рядків, з чого все почалося…
Мені було дев’ять років.
Хоча, коли Ви прочитаєте цей вірш, Ви автоматично зрозумієте, що доросла і життєво-досвідчена тітонька таких рядків точно б не написала :). Отже…
Весною все-все ожива
І мурашки, і трава.
Ми з тобою йдемо в ліс
Не впізнати ряд беріз:
Одягли сержки,
Розпустили коси,
І стоять красуні
Білокорі й босі.
По росі весняній
Хочуть походити,
Щоб красу цю дивну
Ніколи не згубити.
Зелень світ весь підкорила
І в блакитній вишині
Хмарки й сонце, мов на крилах
Усміхаються весні :).
Але, якщо бути більш точною, то останнього смайлика в оригінальній версії цього твору не було :).