Наснився ти,
Мовби нічого й не було.
Отих промовистих мовчань.
І тихих “вибач”.
Я стишила життєвий свій галоп.
У спразі забуття тебе,
В чеканні дива.
Знеболився справдешній біль розлук.
Ти зник як і прийшов – просто нізвідки.
Тепер ти чийсь, але не мій найкращий друг.
Ім’я твоє вже більше не в ужитку.
Бо заборонене.
Це внутрішній наказ.
Я рятувати себе хочу. Жити далі.
Для тебе вже не залишилося образ,
Хоч ти мене тоді болюче вжалив.
Але я звикла жити з цим.
Як інвалід.
Навчена відчувати краєм серця,
Що лишився.
Загоївся…
Тому ятрити вже не слід.
Хай навіть ти мені непрохано наснився.