6

Не опускайте руки

Живите с улыбкой и стремитесь к солнцу и тогда ваша жизнь будет светлой и успешной

Никогда не стоит опускать руки…

Не опускайте руки, когда трудно
И даже, когда нету сил терпеть.
Жизнь изменяется. Она ежеминутно
Даёт то золото, то сыплет в руки медь.

Не опускайте руки, когда больно
И плачьте лишь с собой наедине.
Ведь жизнь – она не только вспышка молний.
Жизнь состоит из мраков и теней…

Не опускайте руки, когда плохо
Пусть будет свет из глаз непогасим.
А те, кто хочет Ваших поражений
Пусть так и не возрадуются им.

Не опускайте руки, когда грустно
Жизнь коротка. Не тратьте время зря
Ведь радоваться жизни есть искусство,
Листая каждый день календаря…

1

історія з життя Миколи Вересня

На читання блогів у мене не вистачає часу.
А от сьогодні прочитала один.
Напевно, час сприяв (година ночі все-таки :)), і напевне, зірки розмістилися у потрібне сузіря. А у Африці щось велике (слон чи гіпопотам :) не витримало лихої долі та відійшло у інші світи :).

Тому скажу коротко – я не люблю політики на своєму сайті, але ж Микола Вересень і не про політику пише, а про життєве, тому раджу – прочитайте, і тоді Вам точно доведеться посміхнутися своєму монітору пару разів :).

8

Марія та Марина – пісня “Я люблю”

У мене є вірш для літературних поціновувачів під назвою “Бути слабкою”.
Він мені дуже подобається і це є один із тих моїх віршів, які я знаю напам’ять (якби я знала усі – я була б така рада :)).
Одного ясного дня до мене надійшла пропозиція щодо створення пісні з цього вірша.
А я ніколи не проти підтримати якусь хорошу творчу ідею, тому…
Continue Reading

0

Про гори

Карпати такі гарні! Не вистачить усіх живописних слів, щоб описати їх красу

Дуже легко закохатися у гори і їх красу… що я, в принципі, і зробила :). Усе в моєму вірші про гори – правда.

Отак-от просто закохатися у гори,
А потім все життя любити їх
Смереки із ялицями в покорі
А на віддалених вершинах тане сніг.

І очі манить непроглядно гарна зелень.
І час спиняється,
Щоб глянути й собі
На білі хати
В горах схованих поселень
І на стежини, що блукають у траві.

Там інший світ і навіть сонце, що сідає.
Туман долинами
Розлого й гордо ліг
Отак-от просто закохатися у гори.
А потім все життя любити їх

0

чому я не пішла на Парад

Історія про життя людей, які пережили війну, примушує задуматися

Не треба чіпляти на джинси та рюкзаки Георгіївську Стрічку, яка є гордістю наших дідусів і бабусь.

1945 рік. Перша зима після війни. На дворі стояв холод і починався зимовий ранок. Десь на Сході світало.
У напрямку заводу рухалося дві постаті – хлопчик і дівчинка. Вони ішли стояти в чергу по хліб.

Хоча б одна буханка на шість душ своєї війною розбитої сім’ї… Сім’ї без чоловіків. Хоча б одна.

Було холодно. Без валянків у резинових колошах на босу ногу було холодно і йти, і стояти дві години в черзі таких же обездолених.
Але, слава Богу, по графіку хліб привезли. Хоча це не забезпечило однією хлібиною ці дві пари маленьких рук…

Натовпом з’явилися робочі із заводу – чоловіки, що лишилися живими після війни. Ішли напролом. По дітях. По босих ногах (у холодних колошах). Це ж чужі діти. А дома свої їсти хочуть

2010 рік. “Діти Війни” зібралися біля сільського клубу. І ті діти, кому приніс хліб з роботи тато. А потім прилаштував до інституту (добре, що на керівній посаді у заводі був). І ті, хто ішов півдороги плачучи, що хлібину розтовкли в крихти у натовпі…

У нас усі рівні. По закону.
Але які ж тільки у нас усі нерівні у житті…

Я проти пафосу голосних і красивих слів. І не люблю натовпів і хрещатицьких видовищ.

А знаєте чому? Бо завтра буде 10 травня і “Діти Війни” стоятимуть у чергу до лікаря. Або шукатимуть порятунку в ЖЕКу від своїх стареньких проблем.

Чи просто  хотітимуть шматочок ковбаси чи сиру, яку вони не можуть купити на свою пенсію…
Боже, прости наше покоління за те, що ми не можемо достойно відплатити цим Людям за їх втрачену молодість заради нас.

Історію записано сьогодні з телефонної розмови. Маленька дівчинка у колошах на босу ногу – це моя бабуся…

0

цитата Амосова о морге

Слова, варті уваги...

Слова, варті уваги…

Это морг. Такой безобидный маленький домик стоит в углу институтского сада. Светло. Яркая зелень. Цветы. Кажется, по этой тропинке ходит Красная Шапочка. Нет. Здесь носят трупы.

Амосов Николай Михайлович “Мысли и Сердце”. Раздел “Первый день”

0

моя статистика

Постараюся зробити все можливе, щоб читання було приємним та усміхненим

Така-от різнокольорова моя статистика

Слухайте, коли я сьогодні у статистиці побачила, що дві людини із Китаю читають мої вірші, я щиро пораділа за свій сайт :).

А ще я передаю вітання одному-єдиному читачу із Нігерії :). Також читачам із США, Франції, Росії та Швейцарії…
Ну, і звісно усім моїм українцям, які заходять до мене час від часу і не забувають :).

А зараз я буду вражати Вас цифрами.
За місяць мій сайт прочитали 5 291 особа.
З них – не вперше читали 1 422, а ще у мене є 366 відвідувачів, які заходили на мій сайт більше ста разів! Вірніше…365 - якщо мене не рахувати :)

Тож, якщо Ви ще не записані у цей список – знайте, вільні місця ще в ньому є :).
А на моєму сайті завжди є місце для однієї-двох хвилин Вашої уваги.
А я намагатимуся, щоб ці декілька хвилин Вашого життя були яскравими.

4

про пам’ятник Сталіну

Хочу сказати "ні" усіляким речам, які просто суперечать історії

Коментарі у даному випадку є зайвими.

Коли у мене з’являться діти, я не зможу їм підставно пояснити чому у Запоріжжі є пам’ятник Сталіну і за які такі заслуги перед народом він там стоїть.

Водночас я не зможу промовчати і згадаю про мою прабабусю, яку морили голодом, убивали холодом і били різками за вкрадені колоски з поля.
Хтось скаже, що це не він, а це режим.
Часи були такі…
А я не вірю. Історію творять люди.

Сподіваюся, що до того часу, коли у мене з’являться мої дітки, пам’ятника Сталіну в Запоріжжі (як і в інших містах України) уже не буде.