І майже вже нікого не лишилось
У звечорілому вагоні у метро.
На серці невимовно наболіло
Хоча колись то радістю було.
Так по-підземному незатишно
І чужо,
Дивлюся на ці залишки облич.
Із мого світу непомітно дуже
Зникають межі:
А над нами темно.
Ніч…
А поміж нами
Просторові перепони.
Я говорила. Ти не чув…
Таке бува,
Коли є непідвладні нам закони.
Хоча…
До чого тут уже тепер слова?
Запам’ятай мене такою,
Як на фото.
А ще такою,
Яку ти колись любив.
Не забувай, що є слово “турбота”.
Це є одне із
Найцінніших людських див…
Хоча від неї вже нічого не лишилось.
Ще пару станцій.
І всього як й не було.
Чіпляють спогади.
Хоча їх теж не треба.
В нічному сонному вагоні у метро.
2007