Категорії
щоденник

тексти з голосами війни

Мій сонячний Донецьк завжди буде таким. Вид з вікна другого поверху Центрального залізничного вокзалу
Мій сонячний Донецьк завжди буде таким. Вид з вікна другого поверху Центрального залізничного вокзалу міста Донецька

Є такий сайт – Голос Війни.
Читала його. Плакала.
Звісно, мені як і всім уже остогидли часті політичні спекулювання на тему АТО, зради і лугандонського жахіття. Але те, що пишуть ці Люди у своїх Творах, варте щонайменше декільох хвилин вашого часу. А ще я зрозуміла, що десь у глибині душі відчувала себе отим самим другом, якому писав Олексій Бешуля. Ось моя сповідь.

Київ був накритий куполом теплого червневого вечора 2014 року. Сидіти десь було надто душно і нервово. Хотілося кудись іти, бо так час проходить швидше. Пішли на Володимирську Гірку. Її безкінечні та заплутані доріжки підходили просто ідеально. А як дійшли до альтанки, з якої видно Дніпро та його протилежний берег, годинник сказав, що уже пора набирати маму.

“Так, виїхали уже півгодини назад. Під Авдіївкою зараз серед поля стоїмо. Без світла. Щоб не засікли і не порешетили. Наберу як поїдемо”.

Це всього лише 15 секунд із життя звичайного поїзда сполученням Донецьк – Київ, який віз людей з їхніх домівок у нове життя. Контрастність цієї розмови в’їлася мені в память назавжди.
Переді мною лівобережно розляглася столиця.
А вона зараз серед донецького степу, у темному плацкартному вагоні, з 60-річним багажем донецького життя. І воно вже ніколи не буде як раніше.
З того самого червня почався інший відлік і мого життя. Але про це я зараз не готова писати. Давайте іншого разу, не зараз…

 

Від Марина Кузьменко

Привіт, мене звати Марина. Я час від часу віршую і пишу сюди.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.